Духовна спадщина Євгена Сверстюка: ТОП-6 цитат видатного українського мислителя

На українському культурному обрії постать Євгена Сверстюка  ­­є унікальною. Найвиразніша риса цієї видатної особистості – випромінювання того глибокого внутрішнього світла, що рятувало його в тяжкі часи випробувань та поневірянь, які він пережив.

Євген Сверстюк не займав жодної державної посади, але був державником найвищої моральної проби. Авторитетне вітчизняне й міжнародне визнання він здобув як громадський діяч, представник протестного й творчого покоління Шістдесятників, як незламний політичний в’язень.

Та чи не найбільше Сверстюк прославився як автор численних текстів з актуальної публіцистики, літературної критики та філософської есеїстики. Більшість порушених Сверстюком тем мають прямий стосунок до місця української людини у світі. Саме ці теми дають підстави вважати його філософом етичного екзистенціалізму.

Пропонуємо прислухатись до мудрих слів видатного українського письменника, мислителя, громадського діяча, філософа Євгена Сверстюка, який залишив по собі цінну літературну і філософську спадщину. Підібрані нами цитати – про цінність людського життя, про розуміння народом свого минулого, про важливість ідеалів для долі як окремої людини, так і народів в цілому.

Вибрані цитати взяті з книги «Сверстюк Є. Вибране» / Бібліотека “Прологу” і “Сучасності”,  Нью-Йорк, 1979.

***

Людині треба вміти відкривати самій поезію життя – в явищах природи, в людському житті, в змаганнях, вчинках і думках. Треба навчитися відкривати, треба виробити в собі засоби, щоб заглиблюватися власними силами.

с. 79.

Нині брак великої мудрости, великої поваги і любови до людини, великої відповідальности за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства, рана, в яку може вкинутися смертельна інфекція.

с. 172.

Якщо про духовний розвиток людини можна судити по тому, як вона осмислює своє життя, то, очевидно, так само про народ можна судити по тому, як він пам’ятає і розуміє своє минуле.

с. 185.

Хто ставить себе поза минулим, поза джерелами народного моря, той мало причетний до людства.

с. 214.

Неймовірно багато зусиль і жертв пішло на вироблення людини. Скільки коштувало нашим предкам прищепити своїм дітям гуманні ідеали, вірування, безкорисну любов до істини і повагу до Бога своїх предків. І як же легко зневтралізувати все це – ­­­просто досить опустити одне покоління в твань буденщини. А щоб завмерла в людині рідна мова – ­ нині досить перестати її виховувати, віддати її на волю холодної вулиці, в сирість життєвих вокзалів.

с. 216.

Навіть у занедбаній людині пробивається туга за втраченим, за красою і правдою, за безконечністю. Покинена на себе, вона тужить за духовними поводирями, які мають вести її шляхом любови до великої людської легенди. Вона підсвідомо відчуває, що любов і згода дає живу ілюзію цієї безконечности, бо в любові екстракт духовної сили, надбаної поколіннями найсильніших, найшляхетніших. Нею вони будували храми, склали пісні, легенди, жертвуючи життям, творили історію, будували мудру естафету минулого в майбутнє.

с. 218.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *