Звернімо увагу ще на інші елементи мови, без яких не обходиться жодна мова світу. Стогін, голосіння, плач, вигуки, гукання, галас, крик, волання, скигління, зітхання, сміх, регіт, вираження подиву, захоплення, питання тощо – це багаточисельна (за відтінками) палітра емоційно-аудіовізуальних відображень «прихованого айсберга» – внутрішнього життя людини. Це теж учасники мови, її емоційне підґрунтя і водночас реакція на конкретні події, враження, спогади. Іноді вони говорять більше, ніж сама мова. Музика, озвучивши ці імпульсивні прояви, розширює таким чином свої можливості у передачі змісту переживань людини.
У деяких фільмах ми бачили і чули як виють вовки, не раз чули в житті як виють собаки. Їх виття ніби пронизує простір землі. Під тиском прадавніх таємних інстинктів вони таким чином висловлюють свою тваринну тугу. Цим «співом» править невідомий нам світ.
Спів людини не обмежується вираженням почуттів, які йдуть від інстинктів. Та чи не є це виття ще одним джерелом появи розспівної мелодики? Нехай нікого не образить порівняння з вовками, та я веду до того, що у широкомелодизованих, одухотворених, розспівах людського голосу закладена ціла гама свідомих, а головне – підсвідомих, невимовних словами, тілесно-душевно-духовних поривань людської істоти.
Звідси випливає висновок: розспівування, лементування (від італ. lamento – скарга, плач), «виття-тужіння», а також, на мою думку, розспівування, спричинені іншими почуттями, зокрема,почуттям радості – це поняття одного ряду, які стосуються вираження почуттів, що йдуть із глибин душі. Надати цим проявам емоцій словесного вигляду практично неможливо. Врятувати цю ситуацію може лише розспівна мелодика.
Протяжний спів, розспівну мелодику ми чули в експонованих вище зразках українських народних пісень, класичної музики. Не дивно також, що у класичній музиці виникли вокальні твори зі співом без слів.
Можна ще згадати про хрипкі голоси деяких бардів, а також виконавців джазової та рок-музики. Їх інколи навмисно змінені голоси та вимова пропонують нам, на відміну від академічного «естетичного виття», виконання творів у вигляді «естетичного хрипіння».
Також доречно згадати поширені в рок-музиці гітарні соло в інструментальних переграх пісень, елементи інтонування яких наслідують «спів-завивання». Одним з багатьох прикладів такого типу може служити перегра в середині пісні Т. Петриненка «Україна».
Існує вислів – музика широкого дихання. Дихання є ознакою життя. Можна стверджувати, що взагалі уся музика дихає. Тільки дихає по-різному, відповідно до її характеру і змісту.
Мелодія української народної пісні на слова Т. Шевченка «Думи мої» і дихає, і зітхає. Відчуваємо це у кожній її фразі.
В Камерній симфонії № 3 Євгена Станковича у вступі, у відповідь на ритмічні стаккато струнних, у флейти звучить мотив, як зітхання повне задуми, болю. Пізніше з цього мотиву виростатимуть монологи флейти як вираз емоційно-інтелектуальних переживань.
Важким диханням, зітханнями та схлипуваннями, із подальшим переростанням у плач та ридання, пронизана «Лякрімоза» В. А. Моцарта.
В темпових творах пульс пришвидшується, відповідно стає частішим дихання. Згадаймо для прикладу увертюру до опери «Руслан та Людмила» М. Глінки.
В «Адажіо» Томазо Альбіноні чуємо, як плач поступово переходить в нестримні ридання, а в кульмінації твору – у зойк-розпач зболілої, навічно осиротілої душі.
Мелодія гобоя (сцена № 9 балету П. Чайковського «Лебедине озеро») крім вираження прагнень і мрій лебедів, є фактично воланням SOS (Врятуйте наші душі!). Особливо тривожно волання звучить у валторн (слухати до 3 хв. 20 сек.).
Драматичнанапруга почуттів(кульмінація розробки ч. І Симфонії № 6 П. Чайковського) передана просто-таки «ревом» інструментів (на 14 хв. 50 хв.).
Важким диханням, зітханням, плачем сповнена її IV-та частина. В кульмінації – захлинання в риданні. Наприкінці твору – вражаючі «дихаючі акорди», ніби останні подихи вмираючої людини.
Присвячений пам’яті матері Квінтет для двох скрипок, альта, віолончелі та фортепіано Альфреда Шнітке наповнений зітханнями, затаєним стогоном, криком, виттям від болю і власного безсилля.
Одна з причин, чому музика є веселою, полягає в тому, що вона здатна передати сміх, регіт.
В опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (у сцені Одарки та Карася)завдяки інтонаціям сміху розкрито справжнє ставлення козака Івана Карася до своїх запевнянь-побрехеньок «Ой, не пив, не пив їй-Богу, випив чарочку, не більш!». Одарка проявляє себе через інтонації гніву (вигуки) та сльозливі інтонації скарги.
Згадаймо оперу Дж. Россіні «Севільський цирульник». Мелодика персонажів і веселих (комічних) ситуацій, пов’язаних з ними, – і хихоче, і сміється. Це не в меншій мірі стосується й оркестру (супроводу). Оркестр створює комічний підтекст у вигляді музичної фактури, яка нагадує хихотіння, сміх. Для прикладу візьмемо каватину Фігаро.
На початку Andante (ІІ ч.) Симфонії № 94 («із сюрпризом») Йозефа Гайдна ми передбачаємо якусь витівку не тільки завдяки «змовницькому» характеру музики, а й через те, що мелодія тихенько хихоче. Так, ніби хтось навпочіпки підкрадається, щоб жартома налякати нас.
Окремі частини п’ятьох сюїт Левка Колодуба для симфонічного оркестру, що мають назву «Українські танці», випромінюють здоровий гумор, служать прикладом того, як музика вміє жартувати.
Італійське слово scherzo означає жарт. Скерцозні музичні твори, якщо не брати до уваги окремі винятки, – інтонаційне середовище усмішок, сміху, жартів. Одним із прикладів цього є Скерцо з Сюїти № 2 Й. С. Баха.
Наведені приклади переконливо свідчать про те, наскільки спорідненими є мовні та вокальні інтонації. Цю властивість ми можемо використовувати в інтерпретації змісту мовного досвіду в музиці.