Післямова Оксани Пахльовської до книги Джованни Броджі-Беркофф «Культурний поліморфізм українського світу»
Був осінній римський вечір. Ми працювали втрьох над перекладом одного вірша Антонича: Джованна Броджі, я у неї вдома, а на скайпі — Мар’яна Прокопович зі Львова. І не один такий вечір, а цілих три, — не відриваючись від комп’ютера, креслячи слова, вивіряючи семантику, шукаючи алітерації замість рим, вслухаючись у ритм рядка на перехресті української та італійської мов.
В той вечір я відчула майже фізично поетичний текст як якусь таємничу субстанцію, що вміє одночасно існувати в різних просторах. Перетікаючи з одного мовного простору в інший, ця субстанція може знерухоміти і зблякнути, а може набути нової форми, переплавитись у неочікувані ритми, у непрогнозовану гру кольорів та евфоній.
Бо перекладач, що розуміється на своїй роботі, перекладає не лише з мови на мову, а — і, може, насамперед — з культури на культуру, вслухаючись у надчутливі нюанси смислів. Це раціональний аналіз, розщеплення слова на молекули смислу, а водночас і магія, де Сивілла починає магічні практики, але не зовсім і знає, чим вони вивершаться.
Три вечори над одним тільки віршем. Так, «Дім за зорею» — один з найгерметичніших шедеврів Богдана-Ігоря Антонича. Але українська література — це видимий, а часто досі ще й недозримий (принаймні точно недовідкритий) материк першокласних поетичних і прозових текстів, для перекладу й інтерпретації яких потрібні місяці й роки, високопрофесійні фахівці, системно продумані видавничі стратегії, аби ця література постала як оригінальна і водночас глибоко індивідуальна частина європейської культури.
А ми просто працювали втрьох, уявляючи, що будемо складати тести у віртуальну антологію української поезії, на сайті Італійської Асоціації українських студій, — антологію, яку необхідно створити в Італії, але яка в принципі мало кого цікавить в Україні. А якби реально від початку Незалежності Україну як державу цікавила її культурна присутність в Європі, то створила би інститути культури, сприяла би розвиткові кафедр, формуванню фахівців та виданню основних текстів літератури. А так, скільки зусиль не вкладай, скільки не перестворюй містерійних поетичних субстанцій, українська культура на Заході й досі не оприявнена в реальних своїх вимірах, а відтак уже звично програє свої позиції на тлі практично всіх без винятку слов’янських літератур. В гіршому становищі хіба що тільки білоруська література.
Бо ж не досить зробити хоч і блискучий переклад тих чи інших творів. Ці переклади повинні рухатись раціональною і протореною дорогою в іншокультурному просторі, втілюючись у книжки, конференції, курси. Якщо ж поява перекладених текстів спорадична, а форма їхнього видання вимушено маргінальна, то все одно потрібні безмежні зусилля для відтворення Слова однієї культури в іншій, але є ризик, що труд буде марний. А якщо й не марний, то все одно результат ризикує виявитись неспівмірно малим порівняно з вкладеними зусиллями — та реальними потребами.
Попри цей вступ, що комусь може здатись не надто оптимістичним, було б несправедливим не сказати, що протягом ось уже майже тридцяти років за період Незалежності, але в цілому й раніше саме Італія становить один із найцікавіших і найактивніших плацдармів європейської україністики. І саме Джованна Броджі була у витоках цього процесу — і сьогодні присутня щонайактивніше у всіх його ключових моментах.
Часи були і є різні — сприятливі або й геть супротивні. Але за всіх умов і попри будь-які труднощі україністичні студії продовжувались. На сьогодні маємо десятки наукових книжок і публікацій, чимало й перекладів. Проведені численні конференції та різноформатні наукові зустрічі в багатьох містах Італії. Більшість цих конференцій мала міжнародний характер, тож Італія стала й місцем співпраці україністів та славістів з усієї Європи — включно, зрозуміло, з Україною, але також фахівців з Америки, Канади, Австралії. Три «історичні» центри україністики в Італії — Венеція, Мілан, Рим. У Венеції народжувалась Італійська асоціація українських студій, президентом якої нині є Джованна Броджі. Завдяки Джованні Броджі Міланський університет став важливим центром розвитку україністики. Плюс кафедра в Римському університеті. Така в основному мапа україністики сьогодні в Італії.
Так, цього все одно ще дуже й дуже недостатньо. Але відбулося, може, найсуттєвіше. Україністика перетворилася на «нормальну» дисципліну, на невід’ємний фрагмент італійської славістики, на закономірний напрямок студій у різних дисциплінарних контекстах. На початках цієї праці україністика ще мала статус мало не екзотичної дисципліни, а в очах особливо ретроградних русистів виглядала мало не єрессю. Цінність її стверджували і доводили лише кілька видатних славістів. Але що найважливіше — йдеться, власне, про одні з найавторитетніших серед імен італійської славістики: двоє славістів старшого покоління Ріккардо Піккйо (1923–2011) і Санте Ґрачотті (1923–2021) — та Джованна Броджі. Причому важливо й те, що окремі їхні дослідження й концепції належать ще часам ДО постання Незалежності. Хоч тоді ще йшлося лише про перші підходи, але саме ці постаті підготували ґрунт для розвитку дисципліни в наші часи.
Тож на сьогодні вже наявний очевидний поступ. Нині україністика в Італії — це вже не лише філологія, а історія і політологія, мовознавство і релігієзнавство; нею займаються соціологи, юристи і конституціоналісти. Дисциплінарний спектр досліджень розширився, теми урізноманітнились. Дослідження української літератури і культури торкається всіх без винятку періодів їхньої еволюції.
Великою мірою саме Джованна Броджі зробила можливою цю «експансію» дисципліни, поглиблене її вивчення та інтеграцію в різноманітні дисциплінарні і тематичні контексти. В цьому її велика заслуга насамперед як науковця, чиї окремі праці читач знайде в цій книжці. І це — всього лише фрагмент її велетенської наукової роботи. Але не менш значною є її заслуга як першого системного ініціатора вивчення України з боку власне італійської славістики, як координатора багатьох аспектів міжнародної співпраці, як наукового керівника молодих україністів.
Можуть бути різні підходи до розповіді про Джованну Броджі — визначного славіста-філолога і організатора українських студій в Італії, вченого з об’ємними багатошаровими знаннями і водночас іронічним самокритичним розумом, дослідника, в якого софістикована аналітика поєднується з інтуїтивізмом, жорстка дисципліна — з особливим людським тактом, а вимогливість якості до себе й до інших — гранична. Я вибрала, може, й незвичний аспект. Про концепційні смисли досліджень Джованни — насамперед про студії, що стосуються доби українського Бароко, — добре й артикульовано сказав у передмові Сергій Плохій. Мені хочеться зосередитись на внутрішніх аспектах — найменш видимих — побудови україністики в Італії та на Заході. Що означає — стати україністом? Які перешкоди для цього треба подолати? На які виклики відповісти? А відтак — у чому особлива цінність постаті Джованни Броджі для України.
Розбудова україністики — велике і складне поняття. Це процес, який вітально необхідний Україні для її сприйняття та осмислення у світі, але також — і для самоосмислення, для десовєтизації та модернізації, для її повноцінного шляху до Європи. Але побудова україністики — в період незалежної України! — відбувається в умовах найчастіше майже цілковитої відсутності інтересу держави до власної культури. Звісно, бували різні часи, зокрема й сприятливіші. Але в цілому традиційно наявна некомунікабельність, небажання зрозуміти, як працює культурний взаємообмін у сучасному світі, чим насправді цікава Україна Заходу, зокрема Європі. Є спорадичні ініціативи «побудувати привабливий образ України за кордоном». Але вони часто реалізуються у спрощеній формі, непридатній для зовнішнього сприйняття, неадекватній до реальних потреб комунікації України з світом. А тим часом лежать далі неторкані шари культури, неперекладені твори, непередані ідеї… Саме на це була спрямована радянська практика заборон, яка «експортувала» назовні спотворений образ української культури. На сьогодні ж виправдань немає, оскільки офіційно Україна — держава на етапі інтеграції в ЄС. І саме непослідовна, інерційна практика у сфері культури нерідко виявляє беззмістовність декларацій. Саме в культурі можна побачити, що ризикує стати порожньою оболонкою сама ідея євроінтеграції, адже євроінтеграція починається не лише з економічних та фінансових параметрів, з експорту-імпорту чи газопостачання, але також і з виміру культурного, тобто з ідентитарної свідомості, з ціннісних її вимірів, з побудови переконливих концепційних парадигм, спроможних пояснити Європі, що історично ми невід’ємно належимо саме до цього культурного поля.
В цих умовах кожен провал має далекосяжні негативні наслідки. Але й кожен найменший здобуток — неймовірно цінний, хоча він постійно є лише кроком на великому шляху.
На цьому шляху про відносно істотні зрушення можна говорити в плані давньої української літератури. Наприклад, на початках української Незалежності в італійській славістиці поняття давньої української літератури майже виключно зводилось до ролі трансмісії польської та західної культури до Росії. Стефана Яворського та Феофана Прокоповича називали переважно «російськими письменниками». Зрозуміло, що при такому підході неможливо сформувати бачення історичного континууму української культури та самоцінності її ідентичності. Нині ситуація змінилася, і в цьому плані внесок Джованни — величезний. Як спеціаліст із давньої української літератури вона терпляче і послідовно, дипломатично, але твердо роками впроваджує цю галузь в італійську та західну славістику. Стефан Яворський і Димитрій Туптало — двоє з її улюблених авторів — завдяки такому підходу справді докорінно переосмислені. В результаті Джованна добилася на цьому шляху неабиякого поступу: давня українська література вже існує в італійській славістиці як доконаний факт. Джованна також зробила чимало зусиль для формування нового погляду на роль Київської Русі в культурі та історії східних слов’ян, хоча в останні роки не займалась активно Середньовіччям. Але треба сказати, що на цьому напрямку, попри всі зусилля, ще чимало лакун і дискусійних тем.
Присвятивши себе україністиці, Джованна Броджі, що «історично» є полоністом, русистом і взагалі славістом широкого профілю, ніяк не могла бути лише кабінетним дослідником, а змушена у своїй роботі поєднувати кілька різнопланових функцій. Тому перший аспект, який важливо підкреслити в аналізі її роботи: Джованна — це вчена різномаштабної діяльності і в україністиці і загалом у славістиці. Професор спершу Урбінського, а згодом Міланського університету, вона обіймала не одну посаду як славіст: президент Італійської асоціації славістів (1993–1998), директор Інституту мов та літератур Східної Європи Міланського університету, президент Міжнародної Комісії Історії славістики при Міжнародному Комітеті Славістів, член Президії МКС, член Міжнародної Асоціації Медієвістів. Додаймо до цього видавничу діяльність: Джованна була і є членом редакції та головним редактором різних славістичних видань — «Ricerche Slavistiche» («Славістичні дослідження»), «Russica Romana» («Римська Pуссіка»), «Studi Slavistici» («Славістичні студії»). А нещодавно заснувала серію «Ucrainica» при римському видавництві «Aracne Editrice», яка нині перебуває на початках свого старту.
В 1999–2008 роках Джованна Броджі була віце-президентом Міжнародної Асоціації Україністів. Але найтриваліша і найоб’ємніша робота — це наукова та організаційна праця Джованни як багаторічного члена Директивного комітету Італійської Асоціації українських студій, а від 2000 року — її президента. Численні конференції, до яких Джованна долучилася як організатор чи доповідач, втілилися у десятку книжок і численних публікаціях, що сприяють розбудові та інституціоналізації українознавства в системі італійської, а відтак і загалом західноєвропейської славістики. І, врешті, дисципліна запрацювала, якоюсь мірою вирівняла свої динаміки порівняно з іншими славістичними дисциплінами, набула системного ритму. Багато зробила Джованна також для розбудови наукових контактів Міланського університету з Львівським університетом, Києво-Могилянською академією та іншими університетами України. А це ж не просто формальні зустрічі: це праця, що вимагає часу на організаційні моменти, на подолання бюрократичних перешкод. Але і в цьому плані їй все ж вдалося створити функціональний простір наукової комунікації.
Серед важливих продуктивних моментів і людських стимулів були студентські обміни між Міланським та Львівським університетами. Ці обміни дали змогу багатьом молодим українцям пізнати краще Італію та її культуру, і так само італійцям — можливість навчитися розуміти Україну. Серед цих італійців вже є ті, хто забезпечує італійській україністиці континуативність і нову якість. Досить згадати таких фахівців, як Марія Ґрація Бартоліні, Алессандро Акіллі, Марко Пулері, Андреа Франко, що сьогодні стали дослідниками і доцентами в Міланському, Болонському та інших університетах — чи в Мельбурні в Австралії, де розпочинав свою роботу Алессандро Акіллі. До певної міри можна говорити, що йдеться вже про формування різних шкіл і напрямків досліджень. В Неаполітанському університеті працює Сімоне Беллецца, учень відомого історика Андреа Ґрацйозі, дослідника, зокрема, Голодомору. І йдеться не просто молодих дослідників на початках свого шляху. Це, по суті, зрілі автори серйозних досліджень, чималої кількості статей, а також монографій. Марія Ґрація Бартоліні — автор книжки про Сковороду, що 2019 року отримала Міжнародну премію імені Івана Франка, Акіллі написав книжку про Стуса, Беллецца — про шістдесятників, Франко — про Костомарова. А мовознавець Лаура Ораці захистила блискучу докторську роботу про розвиток української мови від початку ХХ століття до 1933 року (на основі співпраці між Падуанським університетом та Університетом Лозанни у Швейцарії). Джованна любить і поважає своїх учнів, відстежує кожен їхній науковий крок, має з ними особливий зв’язок — і професійний, і людський.
Ще дуже важливо те, що Джованна постійно в русі. Це якась невпинна інтелектуальна подорож. Джованна Броджі брала участь у більшості міжнародних конгресів славістики та інших славістичних форумах у різних країнах світу. Читала курси лекцій в багатьох університетах — Варшава, Краків, Вроцлав, Познань, Київ, Львів, Бонн, Вюрцбурґ, Париж, Москва, Гарвард, Єйл, Нью-Йорк, Монреаль. Регулярно приїздила на україністичні симпозіуми і конференції в Україні. В українській Академії вона вже «вдома»: Джованна Броджі — іноземний член Національної Академії Наук України, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Другий аспект — не менш важливий: вимір і якість україністики. Джованна — філолог в руслі кращих традицій саме італійської слов’янської філології, відкритої до вивчення різних слов’янських мов і літератур та особливо уважної до докладного текстуального аналізу. Спеціалізуючись на ранньому Модерні, вона все ж охоплює різноманітні часові виміри культури. Власне, студії Джованни консолідували концепцію української культури як історично закономірного посередника між Західною Європою та культурами православно-слов’янського ареалу завдяки широті тематичного горизонту, ґрунтовності, але й варіативності методологічних підходів, багатоаспектності аналізу досліджуваних тем. У «класичних» славістів часом зустрічається конфлікт між історичними та суто філологічними, текстуальними підходами. Сила Джованни — у вмінні вправно і природно поєднувати ці інструменти. Різноплановий філолог, Джованна є уважним дослідником саме літературних та історичних аспектів тексту. І навіть якщо вона занурена в дослідження філологічних нюансів твору, ніколи не втрачає горизонту інтертекстуальності — та інтерконтекстуальності, завдяки чому явища української культури інтегруються в пан’європейський культурний контекст.
І мова йде не лише про ось уже тридцятиліття Незалежності. Ще до безпосереднього заняття україністикою Джованна Броджі мала новаторський підхід до ключових проблем славістики, а відтак включала й українську тематику в компаративні дослідження. Починаючи від далеких вісімдесятих, Джованна Броджі була організатором окремих міжнародних симпозіумів, що стосувалися й української проблематики, наприклад: «Історіографія в Польщі, Україні та Росії в XVI–XVIII ст.» (1984), «Середньовіччя та Бароко в Польщі, Україні та Росії XVI–XVIII ст.» (1989), «Ідея слов’янської єдності в історії славістики» (1992), «Переклад та опрацювання текстів у польській, українській та російській літературах XVI–XVIII ст.» (1996), та ін. В ті далекі вісімдесяті роки поєднати в межах однієї наукової зустрічі вчених з таких країн, як Польща, Україна, Росія та Америка, — це було по-справжньому новим явищем. У 1984 році вперше прибули з України до Італії такі тоді ще молоді дослідники, як Юрій Мицик та Сергій Плохій, а також на той час вже відомі вчені — Ярослав Ісаєвич з України, Френк Сисин та Пауліна Левін з Америки, Ришард Лужни, Александер Наумов і Януш Тазбір з Польщі, Лідія Сазонова і Людмила Софронова з Росії, — і це лише неповний перелік імен. Джованна стала упорядником та одним із авторів першого в Італії панорамного дослідження слов’янського Бароко, в яке був введений український матеріал, — власне, з цього видання і почалася наша тісна співпраця. В цьому плані Джованна завжди вірна комплексному компаративному підходу, тому в українознавчих її працях проблематика української культури розглядається в тісному зв’язку з культурною динамікою Польщі, інших слов’янських країн — і в цілому Європи. Під редакцією Джованни та з її передмовою вийшло друком видання «Сторінки європейської україністики».
В центрі наукового інтересу Джованни — компаративні студії ренесансної та барокової історіографії в культурах Польщі, України, Росії, Далматії, слов’янське та європейське Бароко, середньовічна література Русі, літературна епістолографія як жанр у середньовічній Русі, літературні твори українських ерудитів у Росії (вже згадувані Димитрій Туптало та Стефан Яворський), функціонування і літературна типологія плюрілінгвізму в польській, українській та російській культурах. Об’єктом наукового аналізу є зокрема дво- і тримовні польсько-латинсько-рутенські тексти, переклад латинських текстів церковнослов’янською мовою. Ряд досліджень торкаються проблем конфесійної толерантності в культурному просторі Речі Посполитої. Серед особливо важливих видань: книжка про Мазепинську Україну (мабуть, перший важливий збірник праць про Мазепу в часи незалежної України) та Україну першого двадцятиліття Незалежності, Київ та Львів як культурні тексти, недавнє видання стосовно ролі і значення України в процесі взаємного пізнання між Заходом та Сходом Європи. Працює Джованна Броджі і над єврейською тематикою — від талмудичних шкіл барокової України до Бабиного Яру, — стаття про Бабин Яр завершує цей збірник.
Окремою темою Джованни є творчість Тараса Шевченка. Для мене ця її робота стала взірцем посвяти і відкриттям глибинних смислів Шевченкової поезії. Починалося все з перекладу поеми-містерії «Великий Льох». Я знала, що Джованна працює над перекладом. Коли ми розмовляли про цю її роботу, вона ніби дедалі більше дивувалась Шевченку, говорила про його безмірність, про неможливість осягти глибини його поетики.
Про себе я думала, не надто й озвучуючи запитання: Боже, хіба цей текст можна перекласти італійською?! Поезію ХХ століття — так: це мова культурних смислів, значень і символів, яка має пан’європейський, так би мовити, вимір. А поезія Шевченка зіткана зокрема й з таких категорій, такої гри слів, таких регістрів, що перекласти, як мені здавалось, неможливо, оскільки в італійському романтизмі інакші смислові й категоріальні ресурси.
І коли я побачила переклад, я зрозуміла, що це просто найвищої проби робота. Джованна прочитає ці рядки і розсердиться. І скаже: це просто переклад, який трохи прояснює смисл, майже підрядник. І в цьому буде весь її характер, заснований на Work Ethic — етичній роботі. Вона може піднімати величезні обсяги роботи — і при тому не терпить славослів’я. Бо отримує насолоду в процесі самої роботи, а найголовніше — усвідомлює безмежність тем і напрямків цієї роботи.
Ще один важливий момент: Джованна, повторюю, виходить із традиції італійської філологічної школи. Тут першопрохідцями в плані україністики були старші колеги Джованни — вже згадувані Санте Ґрачотті та Ріккардо Піккйо. Але вони займались Україною радше як історики культури. Джованна має особливий філологічний підхід: це інтерпретація слова у всіх його аспектах. Цей підхід робить слово носієм багатогранних смислів, не дозволяє поверхового ставлення до його значень. Згадати хоча б Шевченкове: «Скіфи з сірими очима» з поеми «Неофіти», — Джованна не так перекладала, як розшифровувала. Блискуча інтуїція поета: Шевченко розумів, що давні римляни — в тім числі й перші християни — саме так бачили далеких слов’ян. І це тривало в часі століттями: «скіфами» слов’ян, зокрема українців, називали ще й ренесансні письменники (наприклад, Помпоніо Лето, гуманіст XV ст., писав, що в Україні в ті часи розмовляли «скіфською мовою»). Не кажучи вже про те, як у ХХ столітті між Україною та Росією розходилось це поняття на два різні цивілізаційні виломи в поезії Олександра Блока, з одного боку, та Миколи Зерова, Євгена Маланюка, Ліни Костенко, з іншого. Тобто для перекладу трьох поетичних слів треба проаналізувати безмежну палітру смислів.
Після «Великого Льоху» Джованна переклала багато інших творів Шевченка, які склалися в книжку «Тарас Шевченко. Від царських казематів до українського Пантеону». Це перше в Італії таке широке видання поезії Шевченка, важливе, зокрема, й репрезентативним вибором кольорових ілюстрацій. Не зайвим буде додати, що книжка виходила до 200-ліття Шевченка, але фінансував її Інститут італійської культури — завдяки зусиллю тодішнього її директора проф. Франко Баллоні. Фінансував лише видання, звісно, — книжка була безгонорарна. І реакція на неї в Україні була далеко не відповідна вазі видання: кілька презентацій, але жодної рецензії, жодної аналітичної розмови. Теж симптоматично. І тут уже питання не до офіційних інституцій, а безпосередньо до спільноти літературознавців. Але що? Констатуємо і йдемо далі.
В синтезі ж можна сказати, що попри ці всі слабкості, лакуни, неефективність в роботі політичних влад, а часто й наукових інституцій, Джованна була завжди поряд з Україною в найскладніші моменти її історії. Можливо, тому, що багаторічна посвята українській історії та культурі допомогла Джованні побачити іншу — європейську — Україну, яка є, за яку ще доведеться тяжко боротись, але яка — переможе. Цікаво, що часом наукове дослідження випереджає історичні події. В цьому плані маю згадати знакове видання матеріалів конференції «Ре-інтеграція України в Європу: нагальне історичне, історіографічне та політичне питання». Підкреслю в цій темі два нюанси. По-перше, Джованна (за порадою колеги-історика Джулії Ламі) поставила акцент на «РЕ-інтеграції», а не на інтеграції України до Європи, тобто фактично застосувала до України концепційний підхід, доти звичний лише стосовно польської та інших слов’янських культур кола західного християнства. А по-друге, конференція завершилась 21 листопада 2004 року, в день другого туру голосування. Ми поверталися потягом із чарівного містечка Ґарньяно-дель-Ґарда на березі знаменитого озера Ґарда. Сиділи мовчки поруч із Джованною і Ярославом Ісаєвичем. Не були здатні сприймати навколишню красу. Напруга вже була в повітрі. Ярослав Дмитрович поспішав повернутися голосувати до Львова, я їхала голосувати в Мілан. Наступного дня — 22 листопада — вибухнула Помаранчева революція. Народжувалась європейська Україна. Ми ще не знали, яких це буде коштувати трагедій Україні. Але знали, що це необхідно. І неминуче. І що Джованна з нами. Восени 2004 року Джованна виступила з листом на підтримку Помаранчевої революції, під яким поставили підписи сотні науковців Італії та різних країн світу.
Так що разом не тільки робота — багато й пережито. А робота триває. В грудні 2019 року на конференції «Данте в українській літературі. Італійсько-українські культурні взаємини», яку при Флорентійському університеті організувала Джованна Сьєдіна, Джованна Броджі виступила з доповіддю про Шевченка і Данте. А в листопаді того ж року на конференції в Генуї, організованій колегою полоністкою Лаурою Кверчолі-Мінцер, Джованна говорила про центральність України на перехрестях європейських, а загалом і світових проблем. І це зовсім не є розмова про міфічний «третій шлях» чи ще якусь форму відрубності. Йдеться про самостояння і самоцінність культури. Ось мотто Джованни, видрукуване на програмі конференції:
«Україна «між Сходом і Заходом», Україна «міст між Європою та Росією», Україна «в дорозі до…», Україна «в пошуку…». Ці й аналогічні формули часто зустрічаються в назвах книжок та статей, написаних про Україну після проголошення Незалежності в 1991 році. Але невже Україна постійно має розглядатися як явище «між» різними полюсами? Чи не настав момент бачити в ній країну, як інші, в контексті інших реальностей світу? Україна має свою історію, літературу, культуру, мову. Її треба вивчати як історичний «суб’єкт», як автономну сутність, як систему історичних фактів, цінностей, ідей та рецепцій, пов’язаних між собою, — одним словом, не як аморфний «об’єкт», здатний позиціонуватися лише посередині інших реальностей, а як цілісну самоцінну систему».
На мою думку, реінтерпретація української культури як «цілісної самоцінної системи» — це наступний концептуальний виклик для україністики, в самій Україні та поза її межами.
І насамкінець я мушу сказати, що вдячна долі за такий дар — можливість працювати з Джованною постійно і незмінно. Це велика не лише наукова, але й етична школа людських стосунків. Джованна рішучо чесна у всіх своїх вимірах. Може бути неймовірно делікатною — і водночас жорсткою, коли йдеться про принципові речі. Інтелектуально відкрита до всіх виявів культури і форм комунікації, але ніколи не виходить із режиму критичного мислення. Ригористична науково — і психологічно тонка. Можуть відлунювати в її мові тосканські обертони, бо саме поблизу Флоренції минало її дитинство (а флорентійська «етруська» фарингальна «г» така схожа на українську!). Але коли сердитиметься на якісь недоладності в Італії, почуватиме себе швейцаркою. Вчений, що говорить своїми рідними мовами — італійською і німецькою, але вільно володіє французькою й англійською, польською і українською, російською, іспанською… І латина, звісно, — а як же без неї? Може, це і є втілення Європи в кращому її вигляді.
Людина з іншої культури — це людина з того антоничівського «дому за зорею». Треба пройти великий шлях, щоб пізнати її культуру і її саму. І щоб вона пізнала тебе і твою культуру. Глибинно, всіма фібрами існування. І тоді цей «дім за зорею» стане й твоїм домом, надійним і затишним. Родинним. «Rodzinna Europa», як писав Мілош. І дуже б хотілось, щоб і Україна мала по-справжньому «родинний» вимір для тих, хто її розуміє і любить. А отже, — і, може, насамперед — для Джованни.
Тому з Джованною — це не просто співробітництво, а й дорогі спогади життя. Коли блукаємо на Сорочинському ярмарку з Мамою і ще тоді малою Ярославою Франческою, занурені в радісну безтурботність гоголівського свята. І коли Слава виростає і на початках свого навчання в Римському університеті бере участь у першому студентському бунті, сидить під дощем на коліях центральної римської залізничної станції Терміні, блокуючи рух поїздів. А в поїзді сидить Джованна дві години — втомлена поїздкою з Мілана, але задоволена: бо молодь повинна і має право протестувати. Приблизно так думав її видатний земляк Жан-Жак Руссо: народ має право на бунт. Від локального бунту студентів в італійському університеті до повстання України, до боротьби за її європейську сутність, — Джованна тут, поряд з нами, переконано і переконливо, завжди. І в ці моменти географія життя малює свої емоційні мапи, де між Італією та Україною немає кордонів.
Колега стає подругою, подруга — частиною родини, а така несподівана родичка — невід’ємною і дорогою всеприсутністю в житті, в моменти радості і в часи випробувань. Це все для мене, для мого і нашого світу — Джованна Броджі.
Оксана Пахльовська
Рим–Київ, травень 2020 року