У добірці від Тетяни Белімової ми доторкнемося до уривків із творів українських письменниць-інтелігенток. Стиль шляхтянки Марка Вовчка допомагав шліфувати видатний Пантелеймон Куліш. Філософський цикл Лесі Українки «Сім струн» постане як маніфест молодої освіченої авторки, який акцентує увагу на емоціях, враженнях, думках.
Ольгу Кобилянську згадаємо як одну з перших в українській літературі, хто звернулася до феміністичної теми. Її героїні шукають своє місце у світі, опановують фах, що не лише б підтримував їх матеріально, а й давав поживу для душі й розуму. За два роки її новела «Природа» скандалізувала чернівецьке суспільство сміливістю теми, бо зобразила вільне кохання освіченої молодої шляхтянки й простого гуцула.
Роман Ірини Вільде «Сестри Річинськи» зобразив унікальний зріз епохи — сер. 30-х — кін. 50-х рр. ХХ ст., де авторці попри цензуру вдалося згадати голодомор.
Олена Теліга, як і Марко Вовчок та Ольга Кобилянська, вивчила українську мову в дорослому віці. Творити українською — це так само був свідомий вибір поетеси й патріотки. Її невелика віршова спадщина засвідчує замилування молодої мисткині неповторними миттєвостями швидкоплинного життя.
Марко Вовчок «Сестра» («Народні оповідання»)
Панотець:
— Не сумуй — то гріх великий. То дитина плаче, бо нічого не розуміє, а доросла повинна собі раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в світі; а здоров’я втратиш — яке вже буде життя!
Леся Українка «На крилах пісень», цикл «Сім струн», Fa (сонет)
Фантазіє! ти сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почуття в байдужий промінь зорі,
Що будиш мертвих з вічного їх сна,
Життя даєш холодній хвилі в морі!
Де ти, фантазіє, там радощі й весна.
<…>
Ти світове з’єднала з таємним,
Якби тебе людська душа не знала,
Було б життя, як темна ніч, сумним.
Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике <…> В такі хвилі вона зверталася до природи. Там набиралася сили й терпеливості. Там святкувала свої золоті години побіди, наприклад, коли вилізла на високий, небезпечний верх, на стрімку скалу, придивлялася зблизька вірлові, його чорним, іскристим, ворожим очам, його чатуючій, наперед нахиленій поставі… Особливо ж любила осінь. Та не ту, що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осінь усе чудова.
Дикі Карпати! Вона знала їх горду, замкнену красу, як і їх чудних мешканців, гуцулів. Знала всі тайни лісу.
У вересні тягнеться від дерева до дерева павутиння, майже безконечно, і світиться на сонці; а в лісі тихо-тихо… Потоки дзюрчать поважно і швидко, і вода їх холодна, а над їх берегами не цвітуть уже цвіти. У долині воно трохи інакше.
Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на сьому лежить легкий сум.
Се меланхолія всього готового, що на всьому витискає свою печать. Се краса, котрою вона розношується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах…
Ірина Вільде «Сестри Річинські»
Багато в чому Олена залишилася молоденькою сімнадцятирічною дівчиною, що танцює вальс із високим рудим богословом, а за стіною гомонить вимріяний Орест Білинський.
Незважаючи на свої сорок два роки та п’ятеро дорослих дочок, була вона ще зовсім невижитою, такою незайманою, такою сповненою чекання чогось… Молодість своїх дочок переживала як не другу, а першу свою весну.
Часом відчувала, що зуміла б разом з ними пустувати, захоплюватися, сміятися з такої дурниці, як крайчик білого мережива з-під сукенки.
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!
…
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!..