Memento mori – пам’ятай, що ти смертний. Цей вираз походить із дохристиянських часів Стародавнього Риму: коли полководець повертався з перемогою, за ним йшов слуга, який повторював ці слова.
Пандемія нагадує нам, що смерть завжди поруч, і це подія, з якою ми всі коли-небудь зіткнемося. Як треба відноситись до смерті? Як пережити втрату близької людини? Чи є смерть нездоланною?.. На ці, такі непрості питання, намагається дати відповідь відомий богослов — митрополит Калліст Вер.
Наведені думки — це спроба автора доторкнутися до незбагненної таїни смерті, роздуми про яку допомагають нам вчитися пізнавати самих себе, правильно осмислювати цей світ і наше місце у ньому. Якщо ми будемо постійно пам’ятати про смерть, то будемо знати ціну кожного прожитого дня.
Джерело: Калліст Вер. Внутрішнє царство.
***
Смерть — це та певна й неминуча подія, до якої кожна людина має готуватися. І якщо я спробую про неї забути і відвернуся від її неминучості, я сам страждатиму від цього. Справжня людяність невіддільна від усвідомлення смерті, адже тільки прийнявши реальність своєї грядущої смерті та поглянувши їй у вічі, я можу стати дійсно живим.
с. 33.
Смерть ближче до нас, ніж ми собі уявляємо.
Смерть цілковито неприродна, протилежна Божому задуму, і все ж таки вона є даром Господнім.
Смерть — це розлука, яка не розлучає.
с. 34.
Ми не повинні перетворювати смерть на банальність. Це невідворотний і певний факт, але це також і величне невідоме.
с. 33.
Усе життя — це різновид помирання: ми помираємо постійно. Але у цьому щоденному досвіді помирання кожну смерть супроводжує нове народження: будь-яке помирання — це також різновид життя. Життя і смерть не взаємозаперечні протилежності, вони переплетені між собою. Все людське існування — це поєднання помирання та воскресіння.
с. 34
Саме смерть старого в нас уможливлює появу нового, без смерті не було б нового життя.
с. 35.
Тяжка втрата, смерть близької людини викликають таку ж смерть у серці того, хто залишається жити. Ми відчуваємо, що втратили щось у нас самих, наче нам відтяли якусь частину тіла. Все ж, сприйнявши та внутрішньо переживши тяжку втрату, кожен з нас стає ще більш насиченим життям, ніж був до того.
с. 36.
Зі смертю настає воскресіння. Щось помирає — щось починає жити. Чи не такою є смерть у кінці нашого земного життя? Її слід розглядати як останню і найважливішу ланку з довгої низки смертей і воскресінь, що їх ми переживаємо від дня свого народження… Якщо малі смерті, через які ми проходили, щоразу вели нас через смерть до воскресіння, то чи не так само відбувається у великий момент смерті, коли нарешті настає наш час залишити цей світ?
с. 36.
Божественний Гончар кладе руку на зіпсовану гріхом посудину людини і розбиває її, щоб виліпити знову на Своєму гончарному колі та повернути їй первинну славу. У цьому значенні смерть є засобом для нашого перетворення.
с. 38.
Провалля смерті не є нездоланним, бо ми всі можемо зустрітися навколо Божого вівтаря.
с. 40.