«До свободи веде внутрішня переміна розуму»: мінідіалог Костянтина Сігова та Георгія Коваленка про гідність

Першою в циклі бесід про гідність стала розмова Костянтина Сігова з Георгієм Коваленком. Філософ та богослов говорять про Революцію гідності, постулати Євангелія та їхню суголосність принципам «Загальної декларації прав людини», революційні те еволюційні міни у суспільстві, а також про книги і фільми, які вчать нас гідності.

Дивіться повне відео з Георгієм Коваленком на YouTube-каналі Нової бібліотеки Софії-Мудрості:

NewLib розпочинає серію онлайн-бесід про гідність

Гідності без свободи немає

Костянтин Сігов

Ми поговоримо сьогодні про людську гідність. І вона є людською в тому сенсі, що є належною всім людям без винятку. Після Другої світової війни «Загальна декларація прав людини» наголошує на тому, що всі люди — будь-якої культури, будь-якого кольору шкіри, будь-якого соціального прошарку — мають рівну гідність.  

І перед тим як перейти до інших, більш деталізованих уявлень або історичного розвитку цього поняття, я би хотів спитати, в який момент життя Ви стикаєтесь із темою, феноменом гідності й особисто його відчуваєте?

Георгій Коваленко

Я думаю, що кожна людина стикається з темою гідності тоді, коли починає усвідомлювати себе людиною, починає проявляти власну свободу та незалежність, власну думку, власне бажання. І з цього починається боротьба за власну гідність.

Але на певному етапі, напевно, людина починає розуміти, що гідність — це не тільки те, що потрібно їй. Це також те, що є в іншої людини. І ця зустріч із іншим, інакшим — це теж поняття гідності. 

Тому, мені здається, наявна ця двоетапність, двовимірність поняття гідності — і щодо себе, і щодо іншого й інакшого.

К.С. Скажіть, будь ласка, як Вам здається, що виникає першим — негативне відчуття, що не можна принижувати іншу людину чи себе або позитивне відчуття гідності, цінності, самоусвідомлення особливих якостей людини як людини?

Г.К. Мені здається, що відчуття власного права на вибір, на точку зору, на поведінку є первинним. Тобто відчуття власної гідності, принаймні мені так здається, в мені народжувалося спочатку. А вже потім з’являється зустріч з іншим, інакшим. І під час цієї зустрічі ти починаєш розуміти, що гідність — це не тільки про тебе. Це і про іншого. І про твоє ставлення до іншого.

Першу боротьбу за власну гідність, це відчуття я, напевно, можу згадати ще з дитячого садочка. Потім був підлітковий вік з його ейфорією свободи, власної незалежності, певної несхожості з іншими людьми. І підліткові прояви цієї свободи: виклики суспільству, батькам, школі… При цьому в підлітковому «бунті» був присутній певний елемент зверхності й розуміння гідності тільки щодо себе.

А от уже десь після армії (у 1986-88 роках я служив в армії) — це час перебудови. Тоді почали з’являтися стратегічні та політичні документи перебудови, рішення, які ми всі читали. А потім — книги. Та сама «Загальна декларація прав людини» у мене з’явилася одночасно з Євангелієм, і я читав ці речі одночасно. Тому у мене ніколи не було конфлікту свободи і Євангелія, гідності і Євангелія, демократії і соборності. Я виховувався на цих речах одночасно, коли починав усвідомлювати більш складний процес життя, цікавитися філософією, читати філософську літературу, вступати на філософський факультет, коли відкрився величезний пласт літератури — політичної, написаної політв’язнями, яка викривала неправду тоталітарних режимів. Це і Орвелл, і Солженіцин, і Хакслі, і Бердяєв, і Булгаков… Багато чого в той період було прочитано. Я думаю, саме ця суміш свободи та гідності для мене є постійною дилемою, яку, напевно, не можна розділити. Гідності без свободи немає.

Людина може залишатися гідною і вільною навіть тоді, коли вона позбавлена зовнішніх ознак свободи чи гідного ставлення до себе. Тому, я думаю, що гідність — це, перш за все, внутрішнє відчуття, яке не замикається всередині, а яке людина переносить і на інших.

І в цьому сенсі, мені здається, найбільше підходить євангельське визначення: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». Це, я думаю, основа розуміння гідності не тільки біблійна, а й загальнолюдська. Не роби ближньому, іншому того, що не хотів би, щоби робили тобі. І в позитивному сенсі: роби ближньому те, що хотів, щоби інші люди робили тобі. Незалежно від того, роблять вони тобі це чи ні. І тут з’являється гідність — у процесі любові й добрих справ стосовно інших.

Бути у згоді з «Загальною декларацією прав людини» та відчувати євангельську правду

К.С. Ви дуже добре єднаєте позитивне і негативне означення гідності. І ми почали із загальнолюдського обрію. Водночас і для всієї України, і для багатьох зі «світу широкого», хто спостерігав за подіями Революції гідності, запам’яталося, що в Революцію гідності Ви говорили зі сцени Майдану. Є моменти, коли людина, промовляє до мільйонів людей. Але щось готує людину до цього моменту. Є велика історія розвитку теми гідності — від класичних, античних, біблійних часів, від Цицерона, Григорія Ниського, Канта і до авторів ХХ-го століття, яких Ви згадали. Усе це у Вашій особистій історії в дуже інтенсивний спосіб вело і готувало Вас, щоб у ті кілька хвилин на цій історичній сцені Ви змогли сказати найважливіше. Які моменти готували Вас до цієї промови? І як це конкретно відбувалося на сцені Майдану? Як Ви туди потрапили?

Г.К. Так, на сцену Євромайдану, Революції гідності мене запрошували як спікера Української православної церкви, як священника, який може щось сказати людям. При цьому ніхто не обмежував те, що ти маєш говорити. І ти сам мав вирішити, яким же є цей меседж, який би ти хотів сказати людям. І в цьому сенсі, мені здається, завжди треба пам’ятати, що від священника чекають не стільки політичної оцінки ситуації чи рішень політичних, скільки оцінки біблійної, євангельської. У будь-якому разі, коли ти звертаєшся до людей у якості священника, ти маєш розуміти, що те, що ти говориш, має відповідати євангельській, біблійні істини. І саме тому я спробував, якщо так можна сказати, перекласти на біблійну мову те, що відбувалося в суспільстві. І навпаки — за допомогою біблійних образів сказати, що я думаю з приводу тодішньої ситуації.

І тоді я говорив про заповіді. 

Насправді заповіді ми дуже часто сприймаємо як суто релігійний текст. І говоримо про це як щось таке, що мають виконувати люди релігійні. Але сам контекст, у якому Бог давав заповіді, є політичним, зокрема, коли народ Ізраїлю виходить із рабства, подорожує крізь пустелю і має навчитися жити як спільнота вільних людей. Саме тому перша заповідь — це заповідь свободи. Але для майдану я обрав тоді чотири заповіді, які відображали прагнення людей до гідності, до справедливості, до свободи. 

Перша заповідь — «Не кради!» або «Ні корупції!», якщо перекладати на політичну мову. Але це одне й те саме. «Не лжесвідчи!» Якщо перекладати її на сучасну мову, то «не бреши!». «Не вбивай!» — у цьому контексті це «Ні насильству!» і за діалог. І четверта заповідь — «Не створи собі кумира». Тобто не покладай надію тільки на політичних лідерів чи на когось одного, бо це наша спільна справа. Більш того, це ще й заклик уважно придивлятися до себе.

Бо якщо ти щось вимагаєш від інших чи від влади, то тих самих принципів маєш дотримуватися й сам. І ті самі вимоги ставити до себе.

І це був той контекст, ті слова, які були сказані зі сцени Євромайдану. І тоді, чесно кажучи, ти не знав, яка буде реакція. Перед тобою стоять десятки тисяч людей, які можуть скандувати або «дякуємо!» або — «ганьба!». І це теж певна внутрішня напруга до останньої секунди — що ти почуєш у відповідь? Це не була просто промова, як священник промовляє з амвона, коли перед тобою стоять віруючі, які все одно тебе будуть добре сприймати і позитивно на тебе реагувати. Тому тут був певний виклик.

Якщо відповідати про те, що готувало мою промову, то, напевно, з одного боку, знання і абсолютна згода із «Загальною декларацією прав людини» і бажання та відчуття євангельської правди. А також певний досвід говорити у просторах суспільних, громадських — на телебаченні, по радіо, в медіа, на круглих столах, коли ти виходиш за межі внутрішньоцерковного контексту та аудиторії. Для публіки світської, коли збираються різні люди, вже просто процитувати Святе Письмо недостатньо. Ти маєш говорити мовою, яка була б їм зрозумілою. І при цьому не втрачати євангельського духу, євангельської точки зору на те, що відбувається, у твоєму аналізі подій чи у твоїх закликах чи пропозиціях пастирського слова людям.

Сакралізація політичного та політизація релігійного — все це є в нас

К.С. Я чітко пам’ятаю цю напругу, яка була в аудиторії на Майдані. Я відчув це на собі значно пізніше, коли мені довелося в лютому (2014 року — ред.) бути там з гостями із Франції. Свою промову надіслав філософ Андре Глюксман, Бернар Анрі Леві промовляв до Майдану, а ми перекладали. Зокрема, дехто пригадує той факт (і він є насправді жестом), що Ви говорили зі сцени Майдану саме в Прощену неділю. Можливо, потім також і пізніше. Але наразі питання таке: яким чином календар Революції гідності був суголосним, входив у резонанс із календарем біблійним, літургійним, християнським? Де і як Ви це відчували? 

Г.К. Напевно, це було суголосним. Ми не виключені з контекстів. Ти є вірним церкви, священнослужителем, християнином. І одночасно ти є громадянином, який переживає церковні події (літургію, богослужбовий цикл — особливо в період Великого посту, зимові свята, яких дуже багато). Хочу повернутися до того, з чого ми починали, — «Загальна декларація прав людини» та Євангеліє, громадський, суспільний контекст та євангельський, біблійний. Вони перетинаються, і на цьому перетині народжуються сенси.

Я кілька разів говорив зі сцени, мене постійно, майже щодня, запрошували бути в різних ефірах. Певна кількість медіа своїми офісами розташовувалися довкола Майдану, і ти часто, кілька разів на тиждень проходив через Майдан — через барикади, кордони та межі в один і в інший бік. І це був постійний контекст — слів, сенсів, закликів до припинення насильства…

Ми з Вами разом були першими, хто підмінив замерзлих монахів, які вийшли на Грушевського після 19 січня, після поливання людей водою на Водохреще з метою розігнати протестувальників. Коли почалося жорстке протистояння, тоді троє монахів вийшли і стали між двома таборами. Ми тоді приїхали (на Грушевського — ред.), щоб узагалі зрозуміти, що це і хто це. І Ви тоді запропонували «Академкнигу», щоби зігріти цих ченців. Я був здивований: ось на вулиці автобус, який згорів, поруч барикада, повз яку можна було трошки протиснутися, і тут же є нейтральна територія між «Беркутом» і протестувальниками, де стоять ці монахи. А поруч — відкритий магазин, і він працює! В який можна відправити монахів погрітися, бо вони всі були, як бурульки. Та й ми самі тоді приїхали в осінніх туфлях. І це було не дуже зручно, щоби стояти на льоду. Після того я постійно возив із собою в машині зимове взуття. І постійно був із тобою запах диму…

Але, мені здається, дуже важливо не відділяти себе ані від суспільства, ані від церкви. З одного боку, ці дві позиції не мають зливатися, не треба сакралізувати політичні процеси чи політизувати релігійне життя. А з іншого боку, його не треба розривати, бо це все в нас. Ми як християни маємо переживати ті процеси, які відбуваються у суспільстві, і як громадяни можемо оцінювати, в тому числі дії і заяви релігійних лідерів. Я думаю, це дуже важливо.

З іншого боку, дуже важливо відрізняти, де і хто ти і в якому контексті. В мене саме у той період почалося розрізнення — коли тебе запрошують як громадського діяча, то чи варто надягати рясу і хрест, таким чином сакралізуючи контекст? І навпаки — коли тебе запрошують чи запитують як священника, тоді дійсно вартує і виглядати як священник.

Але це вміння відділити сакральні, священні речі від речей політичних, суспільних, — це те, чому треба вчитися всім нам і розуміти, ким ти є в конкретний момент, коли щось говориш.

Чи є ти спікером чи просто говориш від себе? Чи є просто громадянином, який висловлює свою думку?

Ті події дали багато для початку рефлексії щодо місця церкви, священника в суспільстві, в громаді, у суспільно-політичному процесі. І дуже добре, що саме церкви та релігійні спільноти України все ж таки пройшли той період гідно.

18-20 лютого, коли почалися розстріли, церкви не сховались — після перших вбивств під Верховною Радою були досить жорсткі заяви Всеукраїнської ради церков. Був і мій пост, де я писав: «Перекладаю на зрозумілу мову заяву Всеукраїнської ради церков: немає Божого благословення на тому, хто застосовує силу, і на тому, хто дає накази застосовувати силу». Ніхто не чекав і не знав, як закінчиться ситуація. Це зараз ми вже ретроспективно можемо говорити: нібито, говорили, все, як і мали говорити. Але в тій конкретній ситуації ти робиш досить важливий вибір.

Так само, як і непочутий заклик до росіян, який озвучували навіть у Раді безпеки ООН про слова, які вбивають. І це знову контекст гідності, вимога не дегуманізувати людей, протестувальників, Майдан. А бачити один одного і вести діалог, а не доводити власну точку зору силою, яка знищує іншого чи інакшого.

Навіть у найжорсткіших обставинах є моральна оцінка дій

К.С. Я вдячний, що Ви згадали стояння на Грушевського — стояння за гідність і водночас за правду, як ми там були пліч-о-пліч. Це було виявленням нашої громадянської позиції без якихось промов, тілесне свідчення того, що тут ми бажаємо покласти край насиллю, щоб розпочати людську розмову. Ви згадали про жест прохання про прощення. Питання: як прощення може бути пов’язане з гідністю? Ханна Арендт казала, що це ключова здатність людини — розв’язувати ті гордієві вузли, які зав’язалися історично, єдиний спосіб їх розрізати. Ми пам’ятаємо, як Віллі Брандт за власною ініціативою у Варшаві робить цей жест — його схилені коліна і прохання про прощення. Як саме не героїчні, мужні вчинки, а прохання про прощення пов’язано для Вас із гідністю? І що простити Ви, власне, просили?

Г.К. Мені здається, це було пов’язано з тим, що на той період, як і сьогодні, Українська православна церква є неоднозначною в своєму ставленні до подій Революції гідності. І це закидалося мені тоді як речнику. І для мене це була спроба продемонструвати певний жест доброї волі і щире розуміння в тому числі певної відповідальності за спільноту. Це той жест, який був прийнятий, почутий. 

Є один важливий момент, який ми маємо сказати. Іноді священник, християнин може і не підтримувати ті чи інші дії, особливо дії насильницькі — коли протистояння жорстке.

Але священник і християнин має бути поруч із людьми — коли ти всередині подій, поруч із людьми, коли вони тебе бачать, ти з ними спілкуєшся. Це тобі дає право потім говорити.

На відміну від ситуації, якщо тебе поруч не було, і ти тільки оцінюєш зовні, по телевізору чи тільки дистанційно дивишся на цю ситуацію.

Я мав тоді дуже цікавий досвід. Зазвичай по місту я рідко ходжу у священицькому одязі. У просторі публічному, в громадському транспорті — в маршрутці чи в метро — не зручно їздити в рясі. А в той період я майже постійно пересувався по центру міста в одежі священика. Знаєте,чому це було важливо? Тому що тебе з повагою сприймали всі: тебе пропускали через усі кордони, у тебе брали благословення… Це були люди, налаштовані по-серйозному, на силові дії, і водночас це люди, які розуміють, що це все небезпечно і є вимір вічності та розуміння того, що не все може бути добре…

Був напружений момент довкола Києво-Печерської лаври. Ми просили, щоби «Правий сектор» зробив заяву, що вони не будуть захоплювати лавру, а навпаки, охороняти її.

Бо в російських медіа розповсюджували інформацію, що лавру вже захоплено. Насправді там нічого не відбувалося, але була ця психологічна «розкрутка». Вони відповідали: «Ми не можемо, в нас немає сил захищати, бо людей вже нема. Нема поліції в місті та влади, і всі звертаються до нас захистити. Але ми не в силі». Тоді хтось говорив із «Самообороною Майдану», і вона, до речі, взяла під охорону лавру. І я розмовляв з однією людиною з «Правого сектору», і вона сказала дуже цікаву річ: «Дай, Бог, щоб «Правий» був правим». От із цієї гри слів «правий» — «правим» мені стало зрозуміло, що в тієї людини було розуміння і бажання, щоби те, що вона робить, було правим, правильною дією. І мене це тоді дуже вразило. Я почув і запам’ятав тоді цю річ.

Тому людина, яка на війні — і це знають капелани, — в якихось жорстких обставинах, де, можливо, вона поводиться як воїн, захисник, чоловік, який має силу та владу, вона має не забувати про те, що є ще етична, моральна оцінка дій. І є вимір гідності — гідності захисника Вітчизни, гідності того, хто протестує чи протистоїть несправедливості та силі, яку держава чи влада іноді застосовує несправедливо. Те саме стосується воїна. І дуже важливо, щоб у ці моменти поруч із людьми, які змушені чи поставлені в ситуацію насильства, були й ті, хто пропонують інші, ненасильницькі шляхи. Але в ситуації жорсткого протистояння готові бути просто поруч і молитися за те, щоби від цих жорстких форм усе переходило до діалогу, до обміну словами, а не ударами чи кулями.

Революція може лише прибрати камінь на шляху еволюції

К.С. Ви зараз засвідчили ту повагу, з якою люди ставилися один до одного під час Революції гідності. Чи не означає це, що є моменти, коли для теми гідності відкривається певне вікно можливостей, резонансний простір, коли увага спрямована саме на це? Це тим більш важливо, тому що деякі дослідники у ХХ-му і ХХІ-у столітті — від Георгія Федотова до Пола Вольєра — зазначали, що православна теологія зазвичай не приділяла належної уваги питанням християнської етики та соціальної думки, на відміну від західнохристиянських досліджень, документів та енциклік. Якою мірою, на Вашу думку, насправді існує певна маргіналізація цієї теми у попередній церковній традиції, і наскільки зараз Ви відчуваєте потребу надолужити, заповнити цю лакуну і розвивати саме етос гідності?

Г.К. Насправді, мені здається, що церкви все ж таки гідно пройшли період Революції гідності. Вони були з людьми. У нас в Україні, на відміну від століть традиції державного православ’я з часів Візантії, Римської імперії, відбувся трикутник: держава — суспільство — церква. Де церква відігравала власну роль. Іноді Всеукраїнська рада церков була посередницею між Майданом, опозицією та владою. Не всі зараз пам’ятають, що Майдан і офіційна опозиція до влади не завжди були на одній стороні. І не завжди пропозиції від опозиції до Майдану приймалися Майданом. І в цій ситуації саме церква була окремими гравцем, окремою спільнотою, яка постійно наголошувала на необхідності діалогу, на незастосуванні насильства, засуджувала насильство. І найголовніше — була з людьми. Церква була на Майдані, проголошувала зі сцени Майдану. І церква не ховалася: відкрила ворота Михайлівського монастиря студентам, била у набат, гріла людей, поїла їх гарячим чаєм, годувала, а потім і лікувала — церкви стали шпиталями, коли були поранені… І цікаво, що навіть влада не заходила на території церков, коли вони приймали протестувальників… Це теж певна повага людей при владі, тих самих поліцейських, які все ж таки шанували святість місця.

З іншого боку, дуже часто, особливо у православній церкві, є певна ностальгія щодо монархізму. Сам устрій православної церкви формувався в часи абсолютних монархій та імперій. І, на жаль, не всюди церква відрефлексувала і подолала цей імперський і монархічний спадок.

Не завжди церква згадує про свій стан свободи і повної незалежності — аж до того, що вона була гнаною в перші століття після Воскресіння Христового, була спільнотою не державною, а, скоріше, вільнооб’єднаних людей.

Але в церкві існують механізми соборності, соборноправності, які зараз розвиваються. Церква, особливо Православна церква України, отримала всі можливості розвиватися без опори на імперський чи радянський спадок, вибудуваний структурою церковно-державних відносин.

Але все це процес. Революція гідності перемогла, але чи перемогла гідність? І це величезне питання. Десь через рік після подій стало зрозуміло, що нам ще «йти і йти», що в один момент усе не змінюється. І тоді виник такий образ: революція може лише прибрати камінь на шляху еволюції. Тобто це вікно можливостей, яке відкрилося, і ти можеш туди прийти. Або доведеться ще багато довго перед ним стояти на місці. 

Поступова еволюція, переміна розуму, світоглядна зміна — це процес тривалий. Він відбувається як в історичному масштабі, на масштабі людства в цілому, окремої церкви, якщо ми говоримо про церкву, так і в житті кожної людини. Це теж процес і в моєму житті. І поки ми живемо, поки існує людство, поки Господь не прийшов удруге судити народи, у нас йде цей процес.

І треба розглядати все це, з одного  боку, як процес, в якого є певна мета. Але в якому є і певні цінності, правила, якими ми користуємося і які оновлюємо щодня.

Вибір між гідним і негідним — що сказати, як вчинити, як відреагувати, що зробити, — це не один раз все життя, а постійний вибір. Але його робити набагато легше, коли ти зробив вибір світоглядний, коли ти маєш певні цінності. І свобода для тебе — це цінність, гідність твоя, іншої людини — це цінність, свобода слова, вибору, совісті — цінність. І не тільки цінність для тебе. А й для іншого. Це теж дуже важливий момент.

І тут у церков попереду іще великий шлях поваги не тільки до мого права сповідувати мою віру в моїй церкві, але й поваги до іншого іноді втрачати віру. Людина має на це право, таке буває в житті. Поваги до зміни світоглядної, до зміни спільноти. І ця людина не має бути для нас ворогом чи зрадником. Вона так само потребує нашої любові, заповіданої до всіх, у тому числі, до тих, хто нас не любить, до ворогів, потребує нашої поваги до її гідності та її вибору. Цього потребує не тільки людина, а й спільнота. 

Однак треба розуміти певні межі, червоні лінії, за які не варто переходити у цьому процесі. Ті світоглядні принципи, які сповідують люди, не мають бути такими, що виправдовують чи застосовують насильство щодо інших, інакших, які є дегуманістичними, тоталітарними ідеологіями, які знищують іншу людину чи передбачають зверхність одних щодо інших. Чи передбачають дискримінацію за тією чи іншою ознакою.

Тут дуже важливо розуміти, що не будь-яка ідеологія може вільно сповідуватися. Якщо це ідеологія насильства, знищення, зверхності, дискримінації, то ті люди, які сповідують цінності свободи й гідності, в доступний для них спосіб мають боротися за свободу і за гідність.

Повинна відбутися внутрішня переміна розуму. Вона веде до свободи

К.С. Ви зараз описуєте, як великі історичні події, які змінили життя і нашої країни, і багатьох європейських країн та світу, прямо торкаються пригод гідності. Ці зміни стосуються і особистого життя, і суспільного. Ви сказали про шлях світоглядних змін. Яку роль у цих пригодах, на Вашу думку, відіграють певні успадковані звички? Для багатьох є ідея, що східна традиція наполягає на покаянні, на позиції «я гірше за всіх», визнанні певного недостоїнства людини, натомість великого достоїнства Бога, спільноти, церкви… Яким чином людям розрізняти ідею, що свідчення про гідність, наполягання на власні гідності — це ризик гордині, чи навпаки це не має відношення до гріха, а потрібно для прояву, маніфестації, епіфанії тих євангельських сенсів, про які Ви казали?

Г.К. Мені здається, що найкраща річ, яку можна порадити, — це перечитати Євангеліє. І подивитися на церковну традицію та життя церковної спільноти, на взаємодію між ієрархію, священниками і вірянами через призму того, які відносини були у Христа з апостолами, що Він заповідав Своїм учням. Відкриваємо Євангеліє, і перші слова, які говорить Христос: «Покайтеся, бо наблизилося царство небесне!» Якщо до вас підійде священник і скаже «покайтеся!», у вас одразу виникає відчуття, що треба плакати, ставати на коліна, можна лобом стукнутися об підлогу… Але чомусь такого не відбувалося з апостолами, і Євангеліє не описує після цих слів масового плачу за своїми гріхами. Тоді що мав на увазі Христос? Відповідь дає значення слова «покаяння»: покайтеся, перемініть розум. Покаяння — переміна розуму. Нехай з вами відбудеться світоглядна переміна.

Що потім говорить Христос, зокрема, у «Заповідях блаженств»? Це ж світоглядний переворот! Щасливими, блаженними можуть бути ті, що плачуть, і ті, кого женуть. Якщо тебе вдарили, то підстав іншу щоку. Якщо у тебе щось попросили — віддай. Не тільки не перелюбствуй, а й оком не дивись. Не тільки не вбивай, а й поганого слова на іншу людину не кажи.

Про що постійно говорить Христос? Про те, що має бути внутрішня переміна, а не фарисейське сповідування віри і показне праведне життя людини — коли зовні все благоліпно і красиво, а насправді, як гроби — зовні пофарбовані, а всередині наповнені смертю, тлінням.

Так і в людини — всередині має бути все добре, і від внутрішнього добрим має ставати й зовнішнє.

У цьому сенсі практика покаяння, до якого закликає Христос, яке пропонує церква, — це не тільки зовнішність людини, яка має сумний погляд і вигляд. Господь навпаки говорить: «Якщо хочеш помолитися Отцеві небесному, то не стій, як ті, хто люблять, щоб на них дивилися. Ти зайди в свою кімнату». Тобто увійди в себе, занурся поглядом у свій внутрішній світ.

Дуже важливою є практика саморефлексії, коли людина кається, переглядаючи й і оцінюючи власне життя.

Бо на першому етапі вона може боротися за власну гідність та власні права. Але вона має почати боротися і за гідність та права іншого. Це дуже важливий момент виходу від себе до ближнього.

І треба зрозуміти, що багато тих традицій, які у нас є в церкві, формувалися саме в монархічну епоху ієрархічності суспільства. Коли імператор — як прообраз божественного устрою на землі, божественний обранець. Коли є люди «блакитної крові», аристократи. І є прості люди. Є господарі й раби чи кріпаки — як у нас відбулося після того, як на цю територію прийшла Російська імперія. Відбулося закріпачення колись вільних селян і поселенців. Церква ж як інститут суспільний намагалася не тільки займатися просвітою й донесенням євангельської істини, але й у певний спосіб освячувала існуючу реальність. Тобто у церкви з часів Костянтина й аж до радянського періоду (та й сьогодні це продовжується) є традиція освячувати і пояснювати реальність, той економічний, політичний, суспільний устрій, який є. Бо насправді дехто думає, що так простіше. На це, до речі, звертали увагу класики марксизму й енгельсизму. Особливо відомою є фраза Енгельса: «Релігія — це опіум для народу». Але в тому контексті, як про це казав Енгельс, вона відрізняється від нашого сучасного розуміння чи її Ленінської трактовки. Опіум тоді був не наркотиком у нашому розумінні, його не сприймали так. Це було знеболювальне. Й Енгельс, якщо почитати його роботу, говорить про те, що релігія виконує функцію знеболювального. Тобто вона заспокоює людину, і та може продовжувати жити далі в інакших умовах.

Дуже важливою є переміна розуму і питання власної гідності та власної внутрішньої свободи. Коли людина опиняється в жахливих обставинах, як віруюча, вона може просто перемінити точку зору, інакше подивитися на своє випробування, своє життя.

І саме тому церква й апостоли говорять, що, якщо ти раб, залишайся в цьому стані. Не тому, що церква за рабство. А тому, що вона приймає і рабів.

Хоча насправді церква багато зробила для звільнення людства. В основі всіх гуманістичних концепцій — євангельські постулати. Тому що сама закваска, сам сенс Євангелія — про свободу і гідність. Тож коли люди в той чи інший період намагаються застосувати це в житті — любов, свободу, братерство, повагу до іншого, — тоді з’являються прориви в суспільстві. Але суспільство все одно недосконале. Є і недоліки, і навіть злочини. Іноді за покривання цих злочинів чи їх умовне освячення відповідальна і церква. І ми маємо дивитися на історію людства та церкви не корпоративно-вибілюючим поглядом — «ми тільки за своїх; наші молодці, а всі інші — ні». А маємо навчитися погляду правдивому. До речі, Біблія нас цьому вчить, коли розповідає історію пророків, не приховуючи не тільки їх великі справи, але й їхні гріхи. Так само, я думаю, це потрібно і кожному з нас, і нашим церковним спільнотам також.

Якщо ми сходимо по сходинках чеснот, то не маємо думати, що стаємо кращими

К.С. Ви сказали про кріпаків та рабів. Я згадав, що і для Цицерона, і за римським законодавством раби не мали гідності — тільки вільні люди визнавались гідними. Так було в архаїчних, давніх суспільствах, де гідність належала лише людям певних прошарків. Тож є питання про те, як гідність і честь, та й поняття джентльмена, розширюються на всіх людей, хто може належати до гідного, порядного суспільства. 

Трансформація, переміна розуму, метанойя, про яку ви дуже добре сказали, відбувається після зникнення радянської імперії, коли виникає те, що називають пострадянською ідентичністю. Звичайно, ця трансформація для багатьох не є легкою. Постає питання відкриття нових форм ідентифікації себе з вільною культурою — і з національною, українською, і з європейською та світовою водночас. Чи бачите Ви в цьому процесі певні сходинки, якусь градацію на шляху до зростання гідності? І чи можна сказати, що сприяє зростанню цього зерна гідності на пострадянському просторі? 

Г.К. На жаль, не всі, хто прочитав Євангеліє чи «Загальну декларацію прав людини», користуються цими принципами в реальному житті. Бо воно іноді пропонує інші цінності, особливо, коли мова йде про владу, гроші тощо. Як співав один виконавець часів перебудови, «я никогда не смогу найти то, что можна легко украсть» (слова з пісні Олександра Башлачова «Чорні діри» — ред.). Це певний вибір людини, який не завжди просто робити.

Притча про сіяча теж говорить, що євангельська істина не завжди спрацьовує, навіть якщо людина її почула.

Звісно, все розвивається та змінюється. Але є вічні питання, є вічний, постійний вибір, який має робити людина як у власному житті, так і в житті суспільному, економічному… І дуже важливо, що цей вибір робиться тут і зараз. Такою є реальність буття. І навіть якщо ми сходимо по сходинках чеснот, то не маємо вирішувати, що стаємо кращими. Можливо, ми більше розуміємо, стаємо більш відповідальні за вчинки, у нас стає «в більшій мудрості більше печалі», як говорить премудрість Соломона. Але не має бути приводу для гордині і марнославства. Тому що гідність — це в тому числі й розуміння складності. Складності твоєї ситуації, іншої людини, складності відносин, вибору. Цю гідність треба плекати постійно. Її треба виховувати в собі і в своїх дітях. При тому, в дітях виховувати власним прикладом, а не розмовами про те, як має бути.

Так само і церковні спільноти, де гідність має бути постійним процесом спілкування: між віруючими, між віруючими і невіруючими, між духовенством і вірянами, між вірянами і духовенство різних конфесій, між віруючими різних релігій…

Те, що насправді сьогодні є актуальним і що відрізняє наш світ від світу всього лиш століття тому, — це розуміння плюральності світу, поваги до інакшості, ненасильницька комунікація між країнами, народами, релігіями, незаперечення права на існування іншого, інакшого.

На жаль, у релігійному середовищі в тому числі існують фундаменталістські течії. Так само, як існують у політичному світі й держави, і рухи, які відмовляють іншим у праві на існування. Але все ж таки у глобальному світі вони не домінують, і світ поступово рухається до того, що щоб унеможливлювати знищення одних людей іншими. Хоча до цих пір тривають війни. Ми маємо рану у вигляді окупованої частини Донбасу, де не завжди поважається, точніше, завжди не поважається інакшість і гідність. Ми і сьогодні маємо політв’язнів у російських тюрмах. І це не тільки християни. І ми про це так само маємо пам’ятати.

Цих проблем у світі багато, але все ж таки загальний контекст говорить про те, що колись і буде так, як сказав пророк і як написано перед організацією Об’єднаних націй: «Перекують мечі на лемеші, і не будуть більше вчитися воювати». Це парадоксально, особливо для нас, коли є війна і коли треба боронити свою територію, своїх людей. Але все одно це прагнення до світу, в якому не буде насильства та воєн, має бути. І релігійні спільноти, особливо християни, мають покликання бути проповідниками саме таких стосунків між людьми, країнами, народами, різними прошарками суспільства. І хоч і говорять про певні кризи в демократичному світі, але будь-яка криза — це привід переосмислити, переглянути ситуацію та встановлені правила, наскільки вони дійсно відповідають істинні й цінностям, які декларуються у вільному, не тоталітарному, демократичному світі, де поважаються права, свободи, вибір людей. Але вибір — це в тому числі відповідальність за його наслідки. І це теж важливо пам’ятати, коли ми беремо участь у виборах чи в інших суспільно-громадських подіях.

Я не вірю в «місця сили», бо сила не може бути без нас 

К.С. Пісня, яку Ви процитували, про те, що щось не можна знайти, але можна вкрасти, підсвідомо, але у свій спосіб артикулює думку Канта, що є реєстр речей, які можна десь придбати чи обміняти, але гідність належить до речей, які не мають ціни. У будь-якому супермаркеті її не купиш. Тобто це речі, якими не можна маніпулювати, вони безцінні. Які місця допомагають культивувати, плекати цю гідність? Ви згадали, наприклад, що влада і поліція не перетинала шпиталів, які були в церквах. Ви також згадали книгарню «Академкнига» на Грушевського, де навіть серед барикад і полум’я могли погрітися люди. Гідність — це теж і про тілесність, про гідність усієї людини, в тому числі, втіленої. Які місця, на вашу думку, допомагають згадати про гідність? Де є простір резонансу на цю музику гідності? 

Г.К. Я не вірю в абсолютну силу місць. Хоч, як людина релігійна, знаю про існування святих місць, і регулярно їх відвідую. Але я вірю в поєднання місця із сенсом. Коли в якомусь місці можна щось згадати чи про щось доречно говорити. Майдан у Києві — це місце, на якому доречно згадувати події Революції гідності, говорити про гідність. Так само Михайлівський Золотоверхий — місце прихистку, порятунку людей. Але до всіх цих місць є контексти. Це дуже важливо, коли місце не стає просто «місцем сили». Я не вірю в те, що сила може бути без нас, без нашого розуміння і прагнення до чогось. А ще будь-яке місце може бути спотворене, десакралізоване і перетворене зі святині на ідола. Тож гідність — це про дуже обережне ставлення до людини, до місця. 

Дуже важливим є внутрішнє відчуття — заради чого це? Якщо це якийсь музей, то чому він вчить? Якщо це тексти, то в якому вони контексті?

Якщо запитати, хто є найкращим чи найвеличнішим українським поетом, то всі одразу згадають Шевченка. Але чи варто замість пам’ятників Леніну на кожній площі ставити пам’ятник Шевченку? Можливо, треба написати вірш під цим пам’ятником? І щоб кожен пам’ятник у кожному місці мав окремий, унікальний текст, який би щось додавав?

Так само запитайте, хто є найвеличнішим українським філософом? Усі одразу скажуть, що Григорій Савич Сковорода. Але чи всі читали Сковороду? Та ще й розуміючи, що його треба перекладати і українською, і російською. Бо та мова, якою він писав, не завжди є зрозумілою, особливо людям, які не знають слов’янської і церковнослов’янської, які не бачать біблійних алюзій…

З іншого боку, це певний маркер. Якщо у свідомості суспільства існує пам’ять про Шевченка, Сковороду, Революцію гідності, то є надія, що будуть завжди ті, хто не задовольниться зовнішнім вшануванням чи просто пам’ятником Сковороді на Контрактовій площі в Києві, а відкриє його роботи і прочитає.

Хто, взявши п’ятсот гривень у руки, подивиться, що там є ще й малюнок Сковороди, де написано: «Нерівна всім рівність». І побачить зображений фонтан, і прочитає, що ж це таке? А це ж про гідність, справедливість, свободу, про різні таланти та можливості…

Навіть ті самі п’ятсот гривень для когось — одна сума, а для когось — інша, сам вимір достоїнства цієї суми теж може бути різним. 

Тому я за те, щоби ми створювали місця просвіти, розмов світоглядів, можливості діалогу. І в цьому сенсі для мене таким місцем, напевно, є Софія Київська. Не тільки як пам’ятка, якій тисяча років, а як храм мудрості в центрі Києва.

Тут ми маємо розуміти, що Софія — це мудрість. І от цей храм мудрості має бути не просто якимось символом, а має бути одним із важливих наших принципів. Ми маємо бути мудрим народом, мудрим суспільством, мудрою державою.

І ці цінності, які сповідують мудрі люди, мають бути втілені в тому числі й у різних місцях — бібліотеці, школі, університеті, храмі… Це може бути зібрання різних людей: телеефір, група у Фейсбуці — будь-що. Але дуже важливо, щоби люди, які там збираються, поважали гідність, свободу один одного, не застосовували маніпулятивних чи насильницьких дій один щодо одного. 

Ми маємо ставити етичні питання, на які нема готових відповідей. А іноді й не може бути

К.С. Ви завжди наполягаєте, що ми живемо в інформаційному просторі. Чи є в ньому правда умовою гідності, без прив’язки до фізичного місця? Ви згадали бібліотеку. Це місце просвіти, розмови світоглядів. Але такі речі не існують природно, як галявина в лісі, бо потребують культивації, розвитку, певних спільних зусиль. Якою мірою і правда, і гідність можуть діяти на зростання і захист таких світоглядних місць від «будяків» та хаосу, в тому числі інформаційного, від неправди? Адже сьогодні це питання є пріоритетом.

Г.К. Будь-який винахід людства сам по собі не є ані поганим, ані добрим. Але в руках людей цвяхи, наприклад, можуть будувати, скріплювати дім, а можуть стати засобом для розп’яття Бога. Дороги Римської імперії послужили просвіті. І ті самі дороги були для пересування військ. І книги бувають різними, так само й інформаційні технології… Ми розуміємо, що отримали великі можливості. Але не завжди вміємо ними користуватися гідно. 

Ці ж можливості отримали й ті, хто хотіли б маніпулювати чи використовувати іншого задля власної чи то економічної, чи то політичної мети. Тому розквітає популізм, а люди опиняються у власних інформаційних бульбашках. Те, що нас, з одного боку, єднає з усім світом, може роз’єднувати із тим, хто поруч із тобою. Бо ви дивитеся різні канали чи підписані на різних блогерів і навіть не чули ніколи, що вам говорять інші люди. Бо ви не спілкуєтеся й не обмінюєтеся інформацією.

Але я оптиміст у цьому сенсі і вітаю такі речі, як розвиток технологій. Але водночас знаю, що людство поступово вчиться. І на якомусь етапі можуть бути великі небезпеки від вивільнення ядерної енергії чи від винайдення якихось технологій. Але якщо людство продовжує ставити собі етичні питання, дивиться на технології не тільки споживацьки, а й як вони застосовуються, чи сприяють розвитку людини, її майбутньому, чи можемо ми передати те, що придбали, своїм дітям і онукам, то поступово технології стають більш ефективними — щось відкидається, щось нове знаходиться. Це процес, у тому числі технологічний.

Тут потрібен діалог науковців і філософів, релігії та науки.

Релігія не може і не має зупиняти розвиток науки та технологій. Але релігійні люди можуть ставити етичні питання, бо цей вимір щодо технологій є дуже важливим.

Наприклад, одне з них скоро постане, в тому числі, й перед релігійною спільнотою. Сьогодні за допомогою інформаційних технологій можна контролювати людину, таргетувати її та направляти. Особливо того, хто не рефлексує, не має досвіду критичного ставлення до себе та інформації, певних орієнтирів та цінностей. Такою людиною можна маніпулювати. І тут виникає питання: а чи можуть ці технології, задля того, щоби зробити людину кращою, застосувати релігійні спільноти? Постійно стежити за людиною з доброю метою? Щоби вона навіть у думках не могла кудись подивитися, щось не те прочитати чи подумати?

Від відповіді на це питання буде багато залежати, тому що це спокуса, подібна до тієї, як диявол спокушав Христа у пустелі. Або Великий інквізитор. І спокуса — тут. Як використовувати технологію? Чи можна використовувати маніпулятивну технологію? Чи можна використовувати технологію, не розповідаючи людині, що її інструменталізують? Це етичні питання, які церква також має ставити сама собі.

Чи будемо ми продовжувати поважати свободу людини, в тому числі, свободу на помилку? Свободу на гріх, як це не парадоксально прозвучить? Бог поважає нашу свободу.

І кличе нас до свідомого вибору на користь правди, любові, праведності… Але Він іноді чекає, коли ми помиляємося, і не застосовує маніпулятивних технологій. Я думаю, що церкви та віруючі люди мають бути серед тих, хто буде не тільки захищати технології чи їх освячувати, але й захищати тих, хто проти технологій, хто хоче без них мати певну приватну сферу для життя. Але не для злочинів, маніпуляцій та криміналу.

Це постійні питання, які нібито є однаковими по суті, але зі зміною технологій, соціальних інституцій, особливо в період digital і медіа, потребують нового осмислення в етичному вимірі. Саме релігія, філософія, етика — це ті сфери, які мають бути присутні поруч із наукою та технологіями. Але науковці часто теж є віруючими людьми, перед якими постають моральні питання.

Тож сьогодні прогрес, поява інакшого можливі лише в діалозі.

Бо немає іноді готових відповідей. А, можливо, і не може бути. Ми маємо бути готові до діалогу, в якому з нами й не будуть погоджуватися. Але ми будемо спокійно відчувати себе у меншості й продовжувати говорити речі, які можуть виявитися корисні згодом, чи про них згадають потім і звернуть увагу. Чи навпаки згодом і ми зрозуміємо, що ми були неправі і змінимо точку зору. Але це ніяк не має нас бентежити, тому що в головному ми продовжуємо бути тими, ким і були: людьми, які люблять Бога і ближнього. І готові не робити ближньому того, чого не хочемо, щоби робили нам. І навпаки — робити ближньому те, що хотіли би, щоб ближні робили для нас.

ТОП гідності — це реальність, яка є серед нас

К.С. Конкретним простором саме для такого спілкування та обговорення зовсім різних точок зору з ключових питань нашого суспільства сьогодні є Нова бібліотека Софії. Дозвольте у бліц-форматі спитати: які персонажі художніх творів для вас уособлюють гідність людини? 

Г.К. Тобто треба дати ТОП?

К.С. Так, будь ласка!

Г.К. Я не знаю, скільки у мене буде в цьому ТОПі позицій, але почну з дитинства. Після прочитання цієї невеличкої дитячої книжечки я почав читати — десь у шість років. І це, як не дивно, була книжка Максима Горького «Серце Данко», уривок зі «Старухи Ізергіль». І після цього, як каже моя мама, вчителька, мови та літератури, мене вже не можна було відірвати від книжок. Мене вразив Данко як образ. Вже потім я про це згадав, набагато пізніше. А на черговий ювілей мені дружина і діти знайшли стареньке видання, приблизно того часу, що й з мого дитинства, і подарували мені цю книжечку. Я її перечитав, і це дійсно історія, яка вплинула. І образ, який є важливим. Зокрема й, загадковий, до кінця не зрозумілий персонаж у кінці книги. Данко вивів людей із лісу і люди пішли далі. А він лежить і помирає. І серце його поруч. І якась непомітна людина прийшла і тихенько наступила на це серце… Це такі образи, які вразили з дитинства. Напевно, Данко буде першим.

Другий образ, який, я думаю, мав би бути першим, але я свідомо розпочав із дитинства, — це образ Христа в Євангелії. Нещодавно була презентація книжки, яка, до речі, вийшла в «Дусі й літері». Це книга «Ісус і жінки». І тоді я подумав, що є важливим цей безпосередній погляд на Христа, де можна побачити Його таким, яким Він був і є. Бо іноді є погляд на Христа апостолів. Може бути погляд очима апостолів, а може бути безпосередній погляд. Це дуже важливо для християнина — постійно намагатися зустрітися з Христом, у тому числі як із Тим, Хто може бути прикладом гідної людини, людини, яка поважала гідність інших, надала гідність всьому людству, не тільки християнам і Своїм учням… 

Так само, напевно, прикладом гідності може бути Йов з біблійної книги Йова. Ми всі знаємо його історію, але іноді забуваємо, що її викладено в першій та останній главах книги. А між ними ще є сорок глав розмов, розмірковувань Йова про життя, про гідність, про страждання, про щастя, розмови з дружиною, з друзями. І це такий парадоксальний приклад гідного життя.

Якщо вже далі йти, то, напевно, таким прикладом можуть бути мученики церкви. На жаль, ми іноді сприймаємо мучеників як людей, які люблять страждання, тобто які самі наражаються на неприємності й щасливі, що їх катують і вбивають. Насправді, все дещо інакше.

Головний принцип мучеництва, який можна відслідкувати, наприклад, на моєму небесному покровителі Георгії Побідоносці, — це принцип, що за віру не вбивають, за віру помирають.

Він воїн, воєначальник, який захищав язичницького імператора, брав участь у війнах, здобув неабияку славу. А коли мова пішла про його власне життя і про нього як християнина, він свої навички військового не використав для захисту своєї віри і себе особисто. Тобто він засвідчив, що є гідним і вірить у дещо більше. Тож мученики постають як свідки того, що в майже безвихідній ситуації, де немає інструментів подолати зло, можна не застосовувати силу, а, радше, померти і сповідати віру. Тобто вони роблять парадоксальну річ і саме тому перемагають. Перемагають у вічності. Тому що кат, який їх катує, робить зло. Вони не відповідають тим самим. Відповідають добром, любов’ю, вірністю своїй вірі. І навіть ті, хто їх катують, дуже часто навертаються. Бо бачать щось абсолютно незрозуміле, парадоксальне, те, що не відповідає їхнім уявленням про цей жорстокий світ влади, насильства. І тоді виявляється, що ці люди своїм життям, своєю смертю та стражданнями свідчать, що вони реально вірять у того Бога, який страждав, був розіп’ятий, помер і воскрес. І це є гідним наслідування. Але є гідним і цього іншого тлумачення, ніж іноді написане в певних обставинах чи в певній формі житія святих мучеників.

Якщо продовжувати цю історію то, певно, такими гідними персонажами нашої історії можуть бути (принаймні, як вони описані в літописах, бо ми не знаємо, як було насправді) Борис і Гліб, перші страстотерпці. За часів Ярослава Мудрого записано їх життя та смерть — вони не піднімають руки на брата, але й не ховаються від смерті, не втікають. Це виховний момент для того часу, а їхня канонізація є важливою історією для нашого народу.

Варто перейти до ближчих нам часів. Бо дуже легко пропонувати щось далеке від тебе, міфологізоване чи певним чином описане. Якщо ж говорити про мучеників, то це триває і сьогодні. Згадати хоча б християн Сходу, про яких ми іноді дуже мало знаємо саме тому, що вони нібито не зовсім нашої церкви.

Це є певною проблемою, особливо для нас, православних, коли ми забуваємо про мільйони християн, які сьогодні є гнані, але гідно переживають на своїй землі, разом зі своїми неодновірними співгромадянами дуже важкий період своєї історії.

Як приклад постають політв’язні та правозахисники і радянських, і сьогоднішніх часів. Фактично, це сучасні сповідники правди, борці за свободу, які за свої переконання потрапляли і потрапляють за грати. Не всі вийшли із тих ув’язнень. І це теж приклад гідності. При тому, що вони не такі далекі від нас в історичній перспективі, деякі з них іще живі, ми маємо можливість із ними спілкуватися. Це приклад того, що життя — це процес. І гідна людина — це не бронзовий пам’ятник у непохитному варіанті. Це жива людина, яка в реальності застосовує свої цінності, свідчить про них і готова до певного випробування, до понесення відповідальності, навіть там, де не вітаються ці цінності чи не шануються ці свободи. 

У мене замало літературних персонажів, але, напевно, це на краще, тому що все, про що я говорив, окрім першого дитячого прикладу, — це реальність: Христос, мученики, Борис і Гліб, політв’язні, правозахисники… І я так само вірю, що дуже багато гідних людей є серед нас. І кожен із нас покликаний бути людиною гідною й поважати гідність іншої людини.

Сімейні мультфільми та дитячі книжки — це погляд на світ крізь призму вічного і мудрого

К.С. Я дуже Вам дякую. Очевидно, що в широкому і глибокому сенсі саме nonfiction Вас цікавить найбільше, тобто те, що засновано на реальних подіях. Насамкінець для гарного завершення нашої розмови маю до Вас питання у форматі бліц. Назвіть, будь ласка, в улюбленому для вас жанрі ТОПів фільми, які в той чи інший спосіб маніфестують, уособлюють персонажів, пов’язаних із темою гідності? Хоч «Загальна декларація прав людини» і не стала ще сценарієм для блокбастера або серіалу. 

Г.К. Мені важко відповісти на це запитання, тому що я дуже погано запам’ятовую назви фільмів, книжок, авторів. Я пам’ятаю певні сенси, образи, думки. І з назвами буде погано. Тому я, скоріше, зупинюсь на дитячому контенті. Бо фільми ми дивимося родиною. Останніми роками вийшло багато цікавих фільмів, які описують історії подолання дискримінації щодо афроамериканців, жінок. Це дуже потужні фільми, які описують те, як люди проходили цю ситуацію, як гідно поводилися. І, напевно, я у Фейсбуці у відповідь на ваше запитання опублікую дорослу добірку. А, можливо, навіть у Бібліотеці Софії-Мудрості.

Те, що реально мені спадає на думку, — це дитячі книжки: «Хроніки Нарнії» Льюїса, «Гаррі Поттер», цікава, прекрасна книжечка, яку ми із сином слухали влітку, «Нескінченна  історія» чи «Безкінечна книга», по-різному перекладається. Напевно, «Гобіт» і «Володар перснів».

Я, напевно, скажу банальні речі. Але дуже важливо, коли наші діти читають правильні книжки, які виховують у них розуміння таких понять, як гідність, свобода, складність ситуації…

І такі, наприклад, сучасні книжки, як «Гаррі Поттер» і показують багатовимірність персонажів, де ти виходиш із категорій «герой — антигерой». Там є більш складна ситуація, що більш відповідає реальності. Але й майже сучасна казка, як «Хроніки Нарнії», — це прекрасна християнська історія без прямої згадки про Христа і християнство.

Так само є багато хороших сучасних дитячих фільмів і мультфільмів. Нещодавно ми дивилися мультфільм «Душа» (від авторів «Думками навиворіт»). Це історія для родини, не тільки для дітей, а й для дорослих, де кожен побачить себе. Тому я раджу дорослим разом із дітьми читати казки, дивитися фільми, серіали, мультфільми. І в тому числі читати і переказувати євангельські історії. Бо від дорослих потрібно не просто прочитати Євангеліє вишуканою мовою старовини, а й переказати і викласти сенси та історії мовою, зрозумілою для дитини, для підлітка, для іншого дорослого врешті-решт. Постійне переказування і переклад не тільки з однієї мови на іншу, а переклад на мову, зрозуміло твоєму співрозмовнику, — це те, чим особисто я дуже люблю займатися. А надихають на це фільми, музика, мультфільми, книжки. Завдяки ним ми знову і знову дивимося на світ крізь призму цінностей, крізь призму вічного і мудрого.

К.С. Дуже дякую! Думаю, що наша розмова може бути інтродукцією до тих великих творів, які ви згадали. Можу сказати, що часто-густо ми нашою родиною прислухаємося до тих порад, які чуємо від Вас. І з довірою ставимося до цього. Це перегук смаків, захоплень, натхнення. Дуже дякую за цю розмову.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *