Про агресивну війну, яку сучасна Росія провадить проти України, та зв’язок війни з інтелектом міркує у своїй книзі «Війна і інтелект» український філософ, фахівець в області історії науки, філософії та культурології Анатолій Ахутін. Ці міркування можна назвати філософським щоденником, сюжетом якого є мислення (інтелект) як відповідальність.
Чому саме відповідальність? Автор наголошує на тому, що відсторонення інтелектуалів від екзистенційно-політичної відповідальності призводить до певного інтелектуального зрадництва, а відкладена або комусь доручена відповідальність легко узурпується першим-ліпшим демагогом. Він владарює й діє тією самою силою, що її професіонали залишили за дверима своїх кабінетів, щоб не заважала. Саме тому вони несуть пряму інтелектуальну відповідальність за дії своїх політиків.
Війна Росії проти України – це війна-терор. Її перша ціль – самі українці, громадяни суверенної держави, населення незалежної політичної нації. Йдеться про існування України. Для України ця війна – громадянська, священна, народна.
Це війна чорно-біла. Тут усе просто. Це не по той бік добра і зла, а однозначно зло проти добра. Зло у всій безстидній відвертості нищівного ніщо, а добро у всій простоті життьового добра, що стає у наплічничок біженця.
У чому полягає особливість цієї війни? Що є настільки нестерпним для Росії в Україні і в українцях, що вона вдається до знищення мирного населення, житлових кварталів, лікарень, шкіл?.. Про це йдеться у рекомендованій нижче добірці цитат із нової книги Анатолія Ахутіна.
***
Війна ця незвичайна. Війна-терор. Не задля захоплення територій , а проти самої незалежності, гідності й людяності людини: коли не знищити, то зломити, хай просять пощади. Війна «руского міра» – це війна не лише проти самостійної України, це війна проти самостійної людини, що всередині самого «руского міра», що ззовні; Україна просто найближча й найдратівливіша істота.
с. 54.
Війна Росії проти України – це війна проти миру, себто проти самої ідеї миру-згоди-договору. Просто кажучи, це війна не лише без правил, але й проти правил. Війна, що не оголошена як війна, а отже не підпорядковується навіть правилам війни.
с. 67-68.
Українські солдати захищають те, що гідне бути, захищають від агресивного небуття, яке нічого іншого, як нищівного небуття, не має. Ми торкаємося першопочатків буття. Вони нам ясні, як в одкровенні. Непристойне у своїй голій безсоромності, глумливо регочуще ніщо – і воїни, котрим є що захищати.
с. 90.
Гідність – це саме те, що нетерпимо для Росії в самій Україні – гідність власного існування. Через це війна розгортається як знищення мирного населення, житлових кварталів, лікарень, шкіл… Через це ґвалтування й мародерство не випадкові ексцеси – вони входять у замисел війни, яка знищує людську гідність.
с. 110-111.
Ця війна – вітчизняна для України, але й дещо більше – вона світова, тому що агресор замахується на світ, на світ-злагоду, на інтелект світу. Або краще сказати – ця війна ставить під питання те, що ми звикли вважати розумінням. Космос-логос, храм-інтелект, машина машин, логіка світового духу, соціо-логос, онто-логос… – можливо, щось негаразд у цих «консерваторіях»?
с. 70.