Ігор Козловський про переживання травматичного досвіду війни

Серія «Свідки війни»

Як пережити війну? Як залишитися людиною в умовах війни? Про це розмова радіоведучої Валерії Чачибая з українським філософом і релігієзнавцем Ігорем Козловським. Учений ділиться думками про те, що відбувається з нами нині, про сенсовий вимір людини, про важливість рефлексивного мислення.

Власний досвід пережитого полону дає право на формулу, виведену вченим в підвалах Ізоляції: жити і виживати в страшних умовах можна лише тоді, коли ти думаєш не тільки про себе. Ігор Анатолійович ділиться цінними думками і порадами щодо переживання травматичного досвіду війни, а саме: як бути із люттю і гнівом, чи потрібно “відзеркалювати” противника, про ненависть до терористів та її вплив на особистість, про молитву і значення особливих моментів.

Ми підібрали для вас кілька важливих моментів із цієї розмови. Квінтесенцію цих уривків можна стисло вмістити в одному реченні: у будь яких умовах треба залишатися людиною.

З повним відеозаписом розмови можна ознайомитись тут.

***

Зараз ми стикаємось з небезпекою, а не просто тривогою. Це виклик, що вимагає від людини додаткових зусиль. Це виклик, пов‘язаний з тим, що людина має повернутися до себе. Процеси, що зараз відбуваються – це процеси дорослішання. Ми розвиваємося в зоні дискомфорту, а війна – це найстрашніший дискомфорт. Доросла людина відрізняється від інфантильною тим, що усвідомлює себе, свою невипадковість, свою місійність і несе за це відповідальність.

Людина – це не тільки емоції. Людина має людський вимір. Цей вимір ціннісний і сенсовий. І це не просто війна, де існує постійна загроза фізичного знищення. Це також війна культурна, цивілізаційна і екзистенційна. Ми стоїмо і боремося не просто для того, щоб вижити, але й для того, щоб захистити свої цінності: як загальнонаціональні, так і ті, що формують кожну конкретну людину. Це цінності свободи, гідності, цінності життя, наповненого сенсами. Ці цінності носять екзистенційний характер.

Треба залишатися людиною. Це наш виклик, наша позиція, наш прапор. Ми не повинні ставати такими, як вони. Є в люті бажання відзеркалити ненависника, тобто стати таким, як він, щоб він пережив те, що переживаю я. Це емоційно зрозуміло. На полі бою це нормально. Але я постійно нагадую слова Віктора Франкла про те, що між стимулом і реакцією є проміжок свободи. Простір нашої свободи починається там, де ми можемо задати питання. Ми повинні між цими хвилинами, секундами, коли ми можемо продихати цю ситуацію, згадати, що ти людина, і направити свій погляд на своє людське і не відзеркалювати.

Перебуваючи в полоні, я вивів для себе таку формулу: жити і виживати в тих страшних умовах можна лише тоді, коли ти думаєш не тільки про себе, або не про себе. Коли ти бачиш людей, які страждають поруч і  можеш чимось допомогти – хоч словом, хоч просто людським теплом, – ти повинен це зробити. Це і є прояв людського виміру; це наповнює нас не просто звичайною емпатією, а емпатією з екзистенційним сенсом, коли в емпатії ми не просто співчуваємо – ми діємо. Це дозволяє нам залишатися людьми.

Російські окупанти дегуманізували самі себе, і не ми їх дегуманізуємо: вони самі роблять все, щоб демонізувати себе. Вони вже прийшли такими. Це означає, що природа їхньої психопатії є частиною існування цих людей, того соціуму, який плекав цю дегуманізацію.

Частиною нашої травми є ненависть. Важливо бачити свою травму і визнавати. Багато людей не визнають і не розуміють звідки береться та лють і ненависть. Досвід травми треба відрефлексувати. Це починається з питання: що дає мені ненависть? Я переповнений негативною емоцію. Від цього страждає моя нервова система. Навіщо я поглиблюю стрес? Його треба усвідомлювати. Без усвідомлення реакція поглиблює травму. Через це відбувається перенесення травми не близьких і на мирний час. Треба працювати над своєю інформаційною гігієною. Ми переповнені інформацію, що нас травмує. Потрібно дозувати цю інформацію свідомо. Усвідомлюємо, що ця інформація для нас є необхідною. Ми усвідомлюємо, який ворог перед нами: це абсолютне зло. З іншого боку, ми – люди, і нам потрібно зберігати себе для свого майбутнього життя. Така гігієна є соматичною. Потрібно дати можливість виносити назовні цю енергію і перетворювати її в конструктивну дію.

Має бути розпорядок дня і моменти допомоги тим, хто її потребує. Треба навести лад у своєму житті, навіть якщо це просто лад у помешканні. Перевести в дію і не залишати внутрішню напругу. Не забувати про любов. І говорити близьким про свою любов. Навіть через сльози і через емоції. Ми не маємо віддзеркалювати нашого ворога і ставати такими, як вони. І на рівні індивідуальному, і на рівні суспільному.

Молитва – це мистецтво. Цьому треба вчити. Це вчення не лише про потреби, а й про жертовність і вдячність. Тоді це молитва, коли починаєш думати не тільки про себе, виходиш за межі себе, стаєш частиною людського всесвіту.

У нашому житті мають бути особливі моменти, до яких ми можемо доторкнутися, як до джерела: це можуть бути якісь улюблені речі, книжки, мелодії… Оскільки культура споживання, зокрема музична, також пов’язана з тим, що має безліч внутрішніх асоціацій. Це важливе джерело натхнення, наповнення, повернення до щасливих моментів нашого життя. Їх треба плекати і постійно повертатися до джерел нашого існування. Це також прояви любові. Ми вічні учні любові. Треба працювати над своєю любов’ю. Тоді у нас є майбутнє.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *