Серія «Свідки війни». Костянтин Сігов.
Багато хто на Заході був упевнений у тому, що сили, задіяні в російсько-українській війні що триває, надто нерівні, що у Києва немає шансів дати здачу великому ведмедеві – це ніяк неможливо. А українці не знали, що це неможливо і вони це зробили.
Хто вони взагалі такі? Звідки в них неймовірна енергія, яка, здавалося б, канула в міфи про труди Геркулеса та Астерікса? Звідки вони взялися і що собі дозволяють?
Це здивування відчувалося у питаннях журналістів для незліченних інтерв’ю західним телеканалам, які після 24 лютого дзвонили мені й намагалися розібратися: «Що там у вас у Києві відбувається?»
Іншу інтонацію я почув у запитаннях Лаури Мандвіль, яка в середині березня розпитувала мене в інтерв’ю для «Фігаро» про таємницю «скарбу українського спротиву». Чи пробудить він Європу? Ось ключове питання. Саму його постановку заперечує тиран у Кремлі.
«Росія бачить у Європі свою здобич, яка рано чи пізно їй дістанеться внаслідок наших розбратів; вона розпалює в нас анархію, сподіваючись скористатися розпадом, якому сама ж і сприяла, оскільки він відповідає її задумам». Цю думку маркіза де Кюстіна чомусь не хочуть прийняти всерйоз у Парижі, Берліні чи Римі протягом занадто довгого часу (з постійністю, гідною кращого застосування).
«Роз’єднаний і хворий Захід, який теж дрімав, зрештою зрозумів ставку в цій гігантській грі і консолідувався, щоб показати свою єдність з Україною». Усвідомлення необхідності народження нової солідарності в Європі, – про яку говорить тут Лаура Мандвіль, – вирішальний фактор. Наскільки глибоко і сильно вплине він на наше майбутнє? Чи обмежаться французи увагою до афористичних думок Лаури Мандвіль, відклавши їх в умовну область течії думки з часів маркіза де Кюстіна? Чи ми присутні при зміні культурної парадигми та звільненні Парижа від звичної ментальної залежності, подібної до звільнення Берліна від енергетичної залежності та маніпуляцій «Газпрому»?
На першому етапі після російських бомбардувань Києва 24 лютого 2022 болісна тривога вдень і вночі мчала до нас із північного сходу. Але і до вою сирен тривоги людина звикає.
Сьогодні не тілу, а розуму сигнали тривоги посилають західні звістки… Я не хочу припускати, що відмова від здорового глузду візьме гору у ваших політичних суперечках. Дозволю відзначити одну лінію засліплення тих, хто спокушений брехнею тирана про «традиційні цінності».
Чому він так недооцінює західних людей загалом і особливо українців? Його абсолютно цинічна зневага до європейців грає з ним злий жарт. Чи помиляється він у своїх найгірших припущеннях про реальність наших суспільств? Чи саму реальність він намагається понівечити настільки, щоб вона опустилася до його монструозних схем? Навички радянського КДБ сьогодні визначають важелі злочинного режиму: шантаж голодом, холодом та ядерною пустелею. «Слабку ланку» в ланцюзі нашого опору він шукає в Європі. Чи знайде, та чи вдасться йому розірвати ланцюг нашої солідарності?
Адже завдання не лише оглушити, розділити та посварити між собою «наївні демократії». Півсправи залякувати європейців холодом та збідненням. Західні люди ще недостатньо самі себе ненавидять; їм доводитимуть, що свої дрібні розрахунки для них важливіші за бійню в Бучі чи Маріуполі, щоб вони себе зненавиділи ще більше. І звинуватили в такій ганебній ницості своїх же лідерів (не кремлівських).
Тиран тримає інших за дурнів і все робить, щоб їх обдурити. Він прагне заплутати у тенетах корупції, шантажу та брехні будь-кого, хто продовжує чорне називати чорним, а вбивство цивільних людей називати злочином.
Бомбами та ракетами путінські садисти вирубують світло в українських містах з мільйонами людей і занурюють їх у непроглядну темряву. Ідеологія путінізму зводиться до висновку: затяглися розмови про «захід сонця Заходу», – опускається ніч. Путіністи інсталюють «темні часи» у наших комп’ютерах, телефонах та головах. Тотальна брехня просуває на захід «антропологічну катастрофу», в яку путінський режим вже вкинув своє власне населення. Ціни за пасивне потурання поневоленню зростають. Перед нами ті, хто калічать свої руки та ноги, щоб не потрапити до путінської армії. Протест ампутований. Каліка вбиває у свої кістки, у свою плоть той тваринний страх, який ще далі і ще більше буде його калічити. Самоцензура і самокалічення – така модель, яку тиран вже нав’язав своїм співгромадянам і нав’язуватиме всім нам.
«Добровільне рабство» (la servitude volontaire), посилене технологіями ХХІ-го століття, – такою є «бізнес-пропозиція» нашого спільного ворога. Не будемо гаяти час на песимістичні гіпотези про кількість колаборантів у разі окупації вашого міста. Набагато цікавіше подумати: чи знайомі особисто вам люди, які ніколи не підуть на таку підлу «пропозицію»?
Настав час придивитися до таких людей уважніше.
У книзі «Quand l’Ukraine se lève. La naissance d’une nouvelle Europe» я описав історичні чинники, що наближають до осмислення витоків нинішнього українського опору. Його відвага та сила продовжують викликати здивування. Не зменшують, а скоріше посилюють це здивування наші найґрунтовніші відповіді на питання «чому?».
Новизна нинішньої ситуації висвітлена особливим питанням: «заради кого?».
Відповідь на нього – вчинок.
Щодня ми бачимо людей, які ризикують своїм життям і віддають його заради того, щоб бути самими собою. Заради допомоги в цій головній справі іншим: нам з вами. Тобі й мені. Заради свободи: твоєї і моєї.
Хто прямо зараз проходить найважчі випробування заради нас? Біль і гнів не затьмарили наш розум. Серед днів скорботи і мороку ми на своє здивування раптом зустріли те, що сильніше за сили зла. Точніше побачили обличчя незнайомих колись людей, які відкривають нам кардинальне питання: завдяки кому ми живі та вільні? Не лише не вбиті. А можемо говорити і чинити як живі та вільні істоти. Як люди.
У мережі життя-завдяки-іншому
У перші дні бомбардувань Києва, Харкова, Одеси та інших великих та малих міст України могло здатися, що форма відповіді на це питання відрізняє українців від інших європейців, але виявилося, що це не так. У перші тижні битви за Київ журналісти з різних країн світу під час нашої розмови змінювали інтонацію та кут зору – жваво переймалися цим питанням. Дехто віддав своє життя, відповідаючи на це запитання. Обличчя людей, які проводжають в останню путь своїх друзів, співгромадян, захисників – неповторним чином відповідають на це питання.
Нова історична хвиля сильних, як опік чи потиск рук, смислів наповнила для нас внутрішній стан на ім’я «вдячність». Цей стан став визначальним для видимих і непомітних подій у житті мільйонів людей нової епохи. Раніше це слово могло означати одну з реплік у розмові, один із жестів серед інших. Але тепер його віссю постало питання. Поколюванням скалки він смикає і заважає звичайному сну совісті. Все змінилося, коли необхідною умовою sine qua non самого нашого буття стало ясне усвідомлення, завдяки кому можна говорити, писати, прокидатися вранці і говорити іншому: «Добрий день». Нас хотіли зіштовхнути в прірву розпачу та ненависті, але наше життя як ніколи раніше сповнилось вдячністю.
Перестав здаватися трюїзмом факт, що з’явилися ми на світ завдяки комусь, не власними силами. Міцно забутим, але відтепер незаперечним фактом стало нове гостре відчуття, що й живемо ми не самі собою, а в тилу за спинами тих, хто нас захищає. Подобою нового народження стає ясне відчуття себе в мережі життя-завдяки-іншому.
Іншим потужним імпульсом до усвідомлення такого способу життя стала гостинність по відношенню до мільйонів біженців по всій Європі та світу. У тому числі мова про гостинність усередині самої України, оскільки після російської анексії Криму та початку війни на Донбасі навесні 2014 року мільйони біженців шукали та знаходили притулок у своїх співгромадян. Лінії залучення до цього досвіду через роботу асоціації «Діти надії» тривають сьогодні для мене та кола друзів київського видавництва «Дух і літера».
Ключовим елементом внутрішнього життя в дні війни стало слово-завдяки-іншому. Ми б зовсім з’їхали з глузду і втратили людський дар мови, якби у скрутну хвилину у нас не знайшлися справжні співрозмовники. Вимогливі, розумні, наполегливі, які не знають втоми. Розмова з такими співрозмовниками має ключове антропологічне значення під час війни. Тому сьогодні як ніколи нам важлива розмова за що ми стоїмо.
Війна робить все, щоб розкидати надовго та подалі членів сім’ї. І в цьому наша родина ділить долю великої кількості українських родин. Але ми стали ближчими один одному в кожному слові, паузі, жесті, в гарячому очікуванні великої спільної зустрічі під знаком містичного слова «перемога». Учасницям та учасникам тієї самої зустрічі, а також нашому спільному шляху до неї я присвячую цю книгу. Книга покликана стати втіленою формою вдячності, яка чинить опір здибленому часу.
Рукопис збільшився би на багато сторінок, якби я спробував тут назвати імена всіх тих, хто підтримував нас, дзвонив, писав, молився, подавав знак необхідного, як хліб і вино, глибокого розуміння того, що ми прямо в цю мить історії су-часники . Ви почуєте голоси та думки друзів у найцікавіших місцях тексту та між рядками. Налаштування інструментів нашого оркестру триває до довгоочікуваного сигналу смичка – нашої нової зустрічі. Разом із читачами ми чинимо опір божевіллю тих, хто сьогодні руйнує бібліотеки, палить книги та змушує дітей спускатися в метро для шкільних уроків.
У найточнішому і прямому сенсі ця книга всім зобов’язана Лаурі Мандвіль. Від ініціативи першого інтерв’ю для «Фігаро» у березні й подальшої праці над усіма записами наших розмов, розшифровками, перетворенням хаосу моєї усної французької крізь розриви інтернет-контактів – у читабельний космос в Парижі. Ми торкалися найважчих тем, гордієвих вузлів нерозуміння, чесно описували лакуни для того, щоб Україна знайшла своє місце на європейських ментальних картах. Контекст жорстокої агресії, яка обрушилася на моє місто, і мою країну не залишив місця для звичного стилю університетських лекцій. Усі теми тут звучать не від академічного «ми», а крізь призму особистого свідчення: «на тому я стою і не можу інакше». Зрозуміло, всі помилки і неточності на моїй совісті. Для виправлень та доповнень буде потрібна друга книга після війни (якщо буде для цього час).
Велику допомогу в роботі надав мій вірний друг Бернар Маршадьє. Глибокий знавець слов’янських мислителів упродовж століть, чудовий перекладач та оригінальний мислитель, він упродовж кількох десятиліть із стійкістю античного героя та з посмішкою парижанина нагадує французам: «Карфаген нашого невігластва з приводу української terra incognita має бути зруйнований». Модель такого конструктивного підходу гідна наслідування.
На карті нової епохи вдячності особливе місце займає Києво-Могилянська академія. Незважаючи на війну наші студенти і викладачі гідно продовжують шлях через п’яте століття своєї історії. З 1992-го року я брав участь у відновленні університету і, хоча мені не випала честь бути його студентом, я дотепер вчуся в ньому і тому вважаю його своєю Alma mater. Ніколи не забуду обличчя викладачів Могилянки, які заносять пачки книг видавництва «Дух і літера» у бібліотеки, які постраждали від окупації та втратили частину своїх фондів у вогні.
На перший погляд, ситуації нинішньої війни тільки у формі дивного парадоксу можуть асоціюватися з подякою. Знаком на користь такої тези практичної філософії нехай стане конкретний приклад.
Хто допомагає не опустити руки?
Усю весну ми прокидалися з питанням про нерівну битву обложених захисників Маріуполя та долю “спартанців” у катакомбах заводу Азовсталь. Незважаючи на жахливі бомбардування та лавини вогню, вони вистояли 82 дні та ночі. Поранені та усміхнені обличчя захисників Маріуполя побачив увесь світ завдяки незабутнім світлинам Дмитра Козацького. З ними ми живемо інакше. З ними Україні та Європі жити далі. Про одну з цих рідкісних фотографій ми домовились з Автором для обкладинки цієї книги.
Більше трьох місяців він був у полоні (там багато днів не давали воду). Звільнився схудлий Дмитро з неволі 21 вересня. Як передати вдячність за дану нам згоду ділитися таким сильним і світлим свідченням про людину? На світлині, в сутінках бетонних стін підвалу Азовсталі, спресовано і приховано довжину нескінченних днів та ночей боротьби, – але нам явлено лише одну мить. Миттєва єпіфанія єдності мужності та свободи. Kairos, коли у людині раптом відкривається непереможний початок. Людина піднімається всупереч жаху і вою скинутих на нього багатотонних бомб, всупереч усієї гравітації сил зла, які намагалися її опустити та знищити. Серед мороку та розпачу що допомагає їй не опустити руки?
Прониклий крізь пробоїну від бомби в підвал раптовий промінь світла?.. Або написаний ніби прямо про неї вірш із колимського зошита геніального зека Василя Стуса – про мить, коли ніяка стіна зони ГУЛАГу не здатна відібрати відчуття неймовірної окриленості?
… І не страшися. Вдвох
ми ще пробудем — вище цього муру,
на рівні снів, де зорі — мов горох
струмітимуть по лицях лебедині,
що розкрилила пружних два крила
і в беручке багаття батьківщини
мене, за руку взявши, повела…
Стус промовляє сьогодні до нас:
Гріх – не боротися за себе
і не випростувать себе.
Михайлина Коцюбинська обрала обрала своїм кредо наш лейтмотив: «”випростувать себе” – ефективнішого кредо я не знаю». Саме цей вірш Стуса надихнув мене назвати книгу “Україна випростала нас”.
Щось непереможне таїться в людині, яка б дистанція не відділяла її від перемоги. Історію випростування людини не забуто, минуле не зникло, але вони не детермінують особистий вибір тут і зараз. Пережите тільки підводить до того просвіту, від якого один відсахнеться в страху, а інший побачить шанс і прорив до волі. Той унікальний момент, коли з мороку неможливого виходить можливе і на наших очах робить крок назустріч. До нього підводить метафора Стівена Кінга: «Путін думав, що має справу з болонкою. Виявилось, що це росомаха». З таким досвідом варто ближче познайомитися всім, включаючи болонок. Тільки сліпий не побачить силу росомахи у згаданих свідченнях із Колими та Маріуполя.
Нам не уникнути питання про те, заради кого віддають життя найкращі з нас. Люди, стривожені цим питанням, миттєво впізнаються. Відгук на це питання глибший за політичні уподобання, вікові чи культурні відмінності. Миттєво я впізнаю людину, яка несе в собі це питання і відгукується на нього всім своїм єством. Обличчя майбутньої Європи?..
Завершити дозвольте побажанням. Варвари, які нападають на Київ, не повинні підняти руку на собор св. Софії, на мозаїки ХІ століття, що зібрали в унікальній композиції витоки з Афін, Єрусалиму та нового Риму. Константинопольські майстри в молитовно піднятих руках Оранти на тисячу років наперед задали нам лейтмотив. Він буде потрібний новій Європі на нинішньому трагічному повороті історії.
(XI ст., Софійський собор, Київ)
Цей жест Марії є жестом Мойсея, коли він підняв руки, щоб Ізраїль не програв битву з Амаликитянами, і щоб Арон і Хур допомогли йому утримати їх у повітрі. Наші руки втомлюються, хочеться сісти, але треба триматися, бо вирішуються принципові речі. Але про яку втому ми говоримо, якщо (не думаючи про згадані мною біблійні символи) жест нашого молодого сучасника спонтанно вторить жесту Мойсея? Подивимося знову на фотографію на обкладинці: що нагадує мить цього раптового руху рук?
Бути сьогодні частиною створення нового, трохи більш людяного світу – це історичний привілей і величезна відповідальність європейців. Зрештою, до наших суспільств і до кожного з нас відноситься просте питання улюбленого Бубером мудреця, який жив кілька століть тому в українському місті Умань: якщо ти не збираєшся завтра стати кращим, то на що тобі завтра?