Кілька думок про книгу Костянтина Сігова «Україна випростала нас. Народження нової Європи»


Лист Пола Валльєра до Костянтина Сігова у зв’язку з виходом у світ книги “Quand l’Ukraine se lève, ou l’espoir d’une Europe nouvelle” (фр., назва книги українською – «Україна випростала нас. Народження нової Європи»), у якій французька журналістка Лаура Мандевіль і філософ Костянтин Сігов обговорюють причини російського вторгнення та українського опору.

***

Шановний Костянтине,
дозвольте мені поділитися кількома думками про книгу «Quand l’Ukraine se lève». Сподіваюся, вона приверне увагу, зокрема у Франції.
Перш за все, дякую Вам і Лаурі Мандевіль за цю книгу. Вона надихає, є пізнавальною і дуже своєчасною. Безсумнівно, вона допомогла мені краще оцінити багато аспектів нинішнього конфлікту.
Скажу, що я дуже уважно, не мимохідь прочитав книгу. У цьому листі я пропоную деякі зауваження, які, сподіваюся, будуть Вам корисні.
Книга починається дивовижно лаконічним реченням у Передмові Лаури Мандевіль: «Ми спали». Так, на жаль, це правда: «ми — всі ми на Заході — спали». Зараз ми прокидаємось, але не встигли прокинутися, щоб запобігти цій жахливій загарбницькій війні…
Не буду перераховувати всі думки у книзі, з якими я згоден, бо згоден майже з усіма! Я особливо ціную Ваші спостереження щодо хибних історичних аналогій, наприклад, аналогії з 1914 роком і аналогії з Холодною війною XX століття. Ваша ясність допомогла мені точніше оцінити сучасний конфлікт. Я був глибоко зворушений Вашим заключним повідомленням: ми повинні навчитися «жити не кожен у своєму кутку», але «в мережі життя-завдяки-іншим».
Щодо культурної ідентичності: мені подобається ідея, що Ви ідентифікуєте себе насамперед як «киянин». І, звісно, це не просто заява про Вашу особисту ідентичність. Київ постав ще до існування і України, і Росії. Більше того, як Ви зазначаєте, ідентичність киянина не «етнічна», а культурна, цивілізаційна. Проте Ви не згадуєте, що Київ є столицею у візантійській і православній традиції. У своїй книзі серед науковців, якими ви захоплюєтеся, Ви згадуєте Ігоря Шевченка, Сергія Аверинцева та Джеймса Біллінгтона. Усі вони погодилися б із Вами щодо значення (і незалежності) Києва, але всі вони також підкреслили би роль Києва в передачі візантійської та православної цивілізації. Я вважаю, що сьогодні для європейців важливо брати до уваги візантійсько-православну течію європейської цивілізації. Чесний діалог про історичні засади та незмінні цінності Європи не може обійтися без цієї течії, навіть якщо багато європейців сьогодні можуть вважати цю течію дивною, чужою, неактуальною для них. Але вона є актуальною, і вони мають у цьому переконатися.
Щодо славістів, то я згоден з Вами, що нам (і мені в тому числі) потрібно «деімперіалізувати» нашу дослідницьку галузь. Я також вважаю, що зараз це відбувається і що процес прискорюється через ту роль, яку сьогодні відіграє Україна в Європі та світі.
Я дуже ціную Ваш наголос у книзі на праві та верховенстві права. Культивування міцної правової свідомості має вирішальне значення для європейського майбутнього — майбутнього Східної Європи, безсумнівно, але також майбутнього Західної Європи (оскільки, як зауважує Лаура Мандевіль, протягом останніх десятиліть відчувався брак поваги до закону та юридичних цінностей в Європі — і, я б сказав, в Америці також). Але дозвольте додати з цього приводу власну думку: було б добре, якби українці (та й росіяни!) читали «Le Juste» («Справедливе») Поля Рікера. Але я вважаю також важливим, навіть важливішим, аби вони читали Анатолія Коні, Леоніда Камаровського (один із винахідників ідеї міжнародного суду), Павла Новгородцева (уродженця Бахмута!), Богдана Кістяковського та інших українських і російських правознавців і філософів права, тому що вони існували! Вони існували на українській і російській землі. Автократія, цинізм, сталінізм, путінізм — це ще не вся історія.
Дозвольте мені також сказати про Вашу ідею «діалогу» між Глюксманом і Гроссманом. Це філософськи (й теологічно) разюча частина Вашої книги. Я хотів би запропонувати, що нам не потрібно вибирати між Глюксманом і Гроссманом. Те, що відстоює Гроссман — моральна воля, вчинки людської доброти — не заперечується реалізмом Глюксмана про реальність зла. Як один із тих, хто у свої студентські роки ретельно вивчав Рейнгольда Нібура, я повністю згоден із Глюксманом, що ми повинні визнати присутність «радикального зла» (формула Канта!) в людській душі. Це не означає нездатність творити добро. Але це означає відкидання одновимірного, оптимістичного погляду європейського Просвітництва на людську природу та людську моральну боротьбу. Два роки тому я повільно й уважно прочитав «Життя й долю» Гроссмана. Я полюбив цю книгу. Це величний роман. Але я не вірю, що моральна й метафізична візія Гроссмана в цьому романі адекватна трагічній реальності, яку він так блискуче й болісно описує. Йому потрібен був Глюксман, Нібур, Толстой, Достоєвський чи Елі Візель.
Найкращі побажання Вам, Вашій родині та друзям у вашій неймовірно важливій роботі із захисту України та донесення інформації до світу про те, що відбувається через агресію російської держави проти України.

Пол Валльєр

31 грудня 2022 р.



  • Пол Валльєр (Paul Valliere) — американський релігієзнавець, почесний професор релігії в Університеті Батлера в Індіанаполісі і старший науковий співробітник Центру вивчення права та релігії в Університеті Еморі в Атланті.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *