Мілітаризм – це шампур «російського шашлику»

Костянтин Сігов

Різнокольорові овочі та делікатеси зовсім не схожі на твердий, загострений на кінці металевий прут. Їх нескладно нанизати на сталевий шампур. Щільно притиснуті один до одного шматки м’яса або риби, кільця перцю, цибулі та помідорів можуть практично повністю приховувати металеву вісь, яка їх пронизує наскрізь. Але саме ця металева вісь тримає решту строкатих елементів над вогнем, смажить і змінює їх субстанцію.

У нещодавньому гучному інтерв’ю директор Ермітажу недвозначно назвав цю вісь: «мілітаристи ми та імперці». На вісь мілітаризму нанизані кольорові культурні продукти, які дедалі частіше не приховують свого завдання посилювати «спеціальну військову операцію». На цю вісь нанизують будь-який салат, уривки несумісних насамперед одна з одною ідей, промов, символів, «картинок з виставки», декорації православних шат та кітчеві ікони в храмі збройних сил Росії.

Кремль боїться по-справжньому відчутних дій західних санкцій і намагається переконати Європу, що вони «не працюють». Заради послаблення санкцій (і переконання у відсутньості їхнього сенсу) путінські чиновники активізують міжнародні культурні операції, у яких активно смажать «російські шашлики». Кому ще на смак ця інфернальна кухня?

Тільки не нам! Український досвід уже неможливо відокремити від нового історичного досвіду інших країн Європи. Наш опір парадоксально та незмінно привертає увагу до позиції інших громад Європи.

Сьогодні громадяни будь-якої європейської країни можуть наповнити своїм змістом слова: ми українці.

Будь-яке суспільство чи державу Кремль хоче перетворити на свого заручника. Жодна з країн Європи вже не може мати ілюзій щодо цього. Те, що робить Росія в Україні – це найвідвертіший прояв насильства та шантажу без маски люб’язності, яку одягає Кремль у переговорах із західним партнером. Пітер Померанцев має рацію: “Європа, яка підсіла на російський газ, – сама жертва в цих аб’юзивних відносинах з Росією. І вихід один – якнайшвидше закінчити ці відносини. Це буде складно, це буде дорого, але зробити це необхідно”.

Злочини проти цивільного населення, які чинила російська армія в Чечні, Грузії та Сирії, вона вже чинить у серці Європи. Хто сьогодні може гарантувати, що вона не йтиме далі? Тому передача допомоги на схід Європи захищає ваш власний будинок, а не чужий. Такий захист має свою ціну, якщо ви впевнено можете сказати собі та своїм близьким, що вам не доведеться вночі бігти у бомбосховища. Такий новий історичний досвід, у який ми вже увійшли і з яким нам жити далі.

У чому полягає кардинальна відмінність нинішнього цинічного режиму в Росії від попереднього в СРСР?

Аж до краху Радянського Союзу та публікації незліченних документів у мас-медіа для злочинів радянського режиму зберігся прийом «ми не знали». Радянські громадяни могли дурити себе і майже чесно говорити про те, що злочини ГУЛАГу були їм невідомі. Подібні індульгенції остаточно закінчилися в 1991-у році: зниклий радянський режим був названий злочинним великою кількістю його жертв на основних телеканалах. Впала уявна завіса, яка затуляла катувальні камери КДБ та табори, куди відправляли мільйони політично неблагонадійних громадян.

Упродовж дев’яностих років цю інформацію засвоїло нове покоління пострадянського населення.

Такий історичний досвід трансформував модель радянської ксенофобії. У СРСР все зло світу знаходилось за кордоном, головним чином на заході. Але тепер значний обсяг світового зла було виявлено всередині своєї країни та свого суспільства.

Грузинський фільм «Покаяння» про сталінські злочини переглянули десятки мільйонів радянських людей. Але політичний вибір було зроблено протилежний. Замість суду над злочинами, замість очищення пам’яті та покаяння було обрано програму реваншу та ресантименту. Було цинічно відкинуто ілюзію «незнання» про злочини, відкинуто комплекс із цього приводу.

За радянських часів Кремль, умовно кажучи, повторював відомий афоризм: «Пекло – це інші». А сьогодні Кремль відверто каже: «Пекло – це ми». Бійтеся нас, ми нав’яжемо пекло де захочемо.

Яка думка підкреслює разючий контраст із такою цинічною моделлю поведінки?

Листівка «Білої Рози», групи опору нацистському режиму, у 1942-му році зверталася до німців: «Немає більшого безчестя для культурної нації, ніж без опору підкоритися владі безвідповідальних і темних сил. Вже зараз кожний чесний громадянин соромиться свого уряду. Важко уявити, яка ганьба впаде на нас і наших дітей, коли пелена спаде з очей людей і відкриються жахливі та численні злочини правлячого режим».

Жахливі злочини путінського режиму вже відкриті і ніяка пелена не заступає їх від очей. Маси оброблених російським телевізором людей приймають ці злочини і готові пишатися завоюваннями, що досягаються ціною злочинів проти людства.

Наскільки вдасться привчити до цинізму західних обивателів? Чи залишиться Шредер одіозним винятком? Чи подібні йому далі ламатимуть правила взаємин наших суспільств?

Мілітаристи з Кремля хотіли на свій військовий шампур нанизати Київ разом із Маріуполем, Харковом та Одесою. Але Україна зламала проект розростання цього «російського шашлику» 2022 року.

Після 24 лютого нескінченно довгі півроку війни виявили злочинний метал цього мілітарного «шампура». Згоріли та впали у вогонь шматки промов і міфів, які його декорували. Гола, вкрита чорною сажею залізна зброя стирчить у середині ХХІ століття. Її піднімає над головою як трофей і знеславлений фетиш поранена Одеса і кладе до ніг свого легендарного мера Дюка Рішельє. Іронія історії?

До речі, саме в Одесі я вперше почув від Бориса Херсонського цю іронічну формулу: мілітаризм – це шампур «російського шашлику». Коли вже вона застаріє кінець-кінцем?

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *