Настав час актуалізувати сенс гідності для наших сучасників
Дивіться повне відео з Георгієм Коваленком на YouTube-каналі Нової бібліотеки Софії-Мудрості:
Другий міні-діалог на NewLib: що значить гідність для українців
Георгій Коваленко
Доброго дня, пане Костянтине. Минулого разу ми записали з Вами «Пригоди гідності», частину першу. І здалося, що розмова була незавершеною. Власне, особисто в мене залишилося відчуття не стільки того, що я не все сказав, скільки того, що не все почув. Але ми можемо помінятися місцями, і вже я буду в ролі інтерв’юера, співрозмовника. Тож хотів би розпитати Вас, перш за все, як філософа і людину про ту саму тему, яку ми з Вами розбирали минулого разу, — тему гідності.
Минуло вже 7 років від подій на Майдані та в цілій країні. Буквально вчора я зазирнув до української Вікіпедії і побачив, що, незважаючи на те, що найголовніша подія останнього, як мінімум, десятиліття в країні називається Революцією гідності, ми не маємо в популярній інтернет-енциклопедії гідної статті про гідність українською. На кшталт, наприклад, англомовної, де поняття гідності розглядається і з точки зору філософії, і релігії, і права, і прав людини, і медицини… Українська стаття про гідність (думаю, навіть на сторінку не вистачить тексту), окрім досить розмитого поняття, містить лише один розділ: «Гідність у праві України». Там цитується Конституція, яка визначає гідність як одну з найвищих цінностей в Україні й те, що вона охороняється цивільним і кримінальним кодексом. Після нашої минулої розмови мене це не задовольнило. Уявіть собі, що Вам запропонували написати статтю до Вікіпедії або до якоїсь іншої української енциклопедії про гідність. Якою була б ця стаття?
Ми не маємо в популярній інтернет-енциклопедії гідної статті про гідність українською.
Це дуже гарне запитання. Минають роки після великої історичної події для України, Європи та світу. І є диспропорція між значенням події в історії та її осмисленням, втіленням у текстах, словникових статтях та монографіях. Ми добре знаємо, що гарні словникові статті резюмують великі дослідження, для того щоб кожне речення спиралося на твердий ґрунт. Але для того щоби був міцний фундамент, мають відбутися такі розмови, як у нас із Вами, пройти серйозні дослідження із залученням широкого кола людей, які знаються на мовах, на інтелектуальній історії, на культурному контексті.
Ключове для нас слово «гідність» є надзвичайно цікавим. До речі, Ви згадали, як збігають роки.
Етимологія цього слова пов’язана саме зі словом «година»: гідність — година — годъ.
У староукраїнській мові є чітка темпоральна риса гідності. І вона пов’язана з позитивною, урочистою подією. В деяких мовах, наприклад, польській, gody — це бенкет. Тобто навіть подія, яка відбулася 7 років тому, має цей подвійний зв’язок: того, що відбулося в конкретні години, і чому на годилося брати участь, для того, щоб це відбулося гідно. Міркуючи над цим, ми замовили статтю для Європейського словника філософій, яку дуже якісно написав священник Богдан Огульчанський.
Г.К. Європейський словник філософій — це одна з наймасштабніших, на мою думку, філософських подій сучасної України. При тому, подія не тільки українська, бо це європейський словник. Але в українському варіанті він є не просто перекладом, тому що його перекласти неможливо, тож він має ще назву «словник неперекладностей». Тобто до словника неперекладностей і увійде стаття про гідність, і вона вже написана?
Найвідоміший переклад Пересопницького Євангелія українською мовою XVI століття послідовно пропонує слова «годний», «годен» як відповідник для оригінального грецького слова «аксіос» — ἄξιος.
К.С. Так, і цікаво, що в цій статті автор, отець Богдан Огульчанський, звернув увагу на те, що найвідоміший переклад Пересопницького Євангелія українською мовою XVI століття послідовно пропонує слова «годний», «годен» як відповідник для оригінального грецького слова «аксіос» — ἄξιος. Ми співаємо: «Аксіос! Аксіос! Аксіос!», і йдеться саме про гідність. І цікаво, що, на відміну від традиційного для церковнослов’янського тексту із відповідниками «достойний», «достоїн», Пересопниця дає слова «годний, гідний». Ця «годність» із нами, як мінімум, з V-го століття. І звичайно, час осмислити й актуалізувати цей сенс для наших із вами сучасників.
Г.К. Тобто те Євангеліє, на якому присягає Президент України, містить варіант слова «гідність», а не слова «достоїнство»? У чому ж тоді різниця? Наше українське «гідність» відрізняється від російського «достоинство»?
К.С. Для нас також має значення все, що пов’язано із сенсами та семантичним полем достоїнства. Але цікаво, що вже з Могилянських часів відомий словник Памви Беринди («Лексікон славеноросскій» — ред.) — відповідник церковнослов’янської та української мови XVIІ століття — наполягає на двох аспектах значення: моральному, тобто відповідник «годенъ, праведенъ» (як синонім до слова достойнъ); а також практичному — це посилання до певного уряду, керівної посади. І дуже цікаво, що тут ми стикаємося відразу із цим розмежуванням: «достойнъ — годенъ, достойний — годний, достоинство — уряд, годность». І ми бачимо, коли синонімом є «уряд», ми відразу розуміємо з вами, що йдеться про ключовий поворот, зміну та навіть, можна сказати, історичну тяглу революцію.
До певного часу годними, достойними є особливі люди, які мають певний високий суспільний статус. А в ХХ-му столітті ми наполягаємо на зовсім іншому значенні — гідною є кожна людина, незалежно від статусу, статку, походження, кольору шкіри, приналежності до якоїсь верстви населення… Абсолютно кожна людина є гідною.
Це розширення значення гідності від окремих джентльменів, шляхти, еліти на кожну людину, яка належить до людства, є величезною зміною, яка відбулася в новій історії.
Але ми також можемо сказати, що це поширення ще не відбулося остаточно. Ми знаємо країни — і навіть поруч із нами, — де визнання гідності кожної людини, незалежно від того, чи має вона відношення до влади, правлячої партії або клану, чи ні, — це проблема, сhallenge. І Україна в історичний момент вийшла на вістрі цього визнання: ми бажаємо визнати гідність кожного громадянина нашої політичної нації.
У Росії відбувається регрес сенсів гідності до грошових показників
Г.К. У нашій мові є слово «достойник». Це людина, яка займає гідну, достойну посаду. І є гідна людина, гідність якої ми поважаємо незалежно від того, яку посаду вона займає. Тож в українській мові ми маємо певну плюральність сенсів. І коли говоримо «Революція гідності», то добре розуміємо, про що мова, — про гідність кожного. Але якщо сказати «Революция достоинства», то чи буде цей переклад російською семантично адекватним? Я маю на увазі, не як ми розуміємо в Україні це поняття російською і українською. А чи так само нас розуміють росіяни, як ми розуміємо цей термін і цю подію?
К.С. Дуже цікаве запитання. В усіх європейських мовах трансформації цього слова так чи інакше пов’язані із першим значенням. Грецькою «аксіо» — це ціна, вартість речі. Згодом це слово набуває також значення «моральна цінність». І це вже пов’язано з чеснотами. Тож, як бачимо, відбулося перенесення значення, його розширення, оскільки це почало стосуватися всього людського буття.
У сучасній російській мові «достоїнство» має також значення «вартість грошового знаку», «достоинство купюры».
Ми не можемо сказати: «Гідність купюри 500₴». У нас слово «гідність» перейшло у вирішальний для нас етичний сенс, де йдеться про етос, гідність людини.
Тож дуже важливо розуміти, що коли ми перекладаємо слово «гідність» з української на російську, то завжди маємо уточнювати, пояснювати, в якому саме значенні ми вживаємо це поняття. І гадаю, ми тільки на початку цієї роботи пояснення, тлумачення, герменевтики.
Науковці в комп’ютерний спосіб вивчали частотність вжитку слова «достоїнство» в лексиконі та словниках. І, досліджуючи аналіз того, що відбулося в російській мові, я з подивом побачив, що вжиток слова «достоїнство» в Пушкінську добу в кілька разів перевищував ужиток цього слова сьогодні в Російській Федерації. Тобто є зниження і самого вжитку, і етичного акценту, чіткої прив’язки означення до етичного поля. Навпаки, відбувається регрес. І багато хто з дослідників зі стурбованістю пише, що це слово зменшується, девальвується і навіть вживається в надзвичайно меркантильному сенсі. Тобто йдеться про регрес сенсів до грошових, економічних показників, а не про чесноти.
Переклад неперекладностей для росіян: що таке «революція» та «гідність»
Г.К. Ви говорили, що гідність — це етична цінність. Але гідність — це також і про права людини, бо це правова норма в «Загальній декларації прав людини» і право людини на гідне ставлення, справедливість, свободу, — на багато різних вимірів того, що дає можливість особистості відчувати себе гідно. У міжлюдських стосунках поважається достоїнство, гідність людини, незалежно від її статків та посади в суспільстві. Це цілий комплекс проблем. Тому, можливо, треба говорити про «Революцію достоїнства людей»? Як перекласти для росіян, що ми маємо на увазі, коли говоримо «Революція гідності»? І чому «революція»? Бо тема революції може бути неоднозначною для тих, хто згадує 1917 рік в контексті Росії. Як нам перекласти семантику, як би Ви спробували пояснити для росіян, що таке «Революції гідності»?
К.С. Це рух у поле розширення, універсалізації гідного ставлення для всіх без винятку громадян. Це опір негідному ставленню до людини, будь-яким практикам, які принижують людину, знущаються з неї, не кажучи вже про тортури та брехню, яка відкриває ворота для насильства. Тому що згадана Вами «Загальна декларація прав людини» 1948 року ставить у центр поняття гідності. І робить ключовою ідею, що після Другої світової війни, Голокосту та злочинів проти людяності необхідним є правовий захист.
Тобто в юридичних документах усього людства і нашої країни треба прописати і визнавати, що є «червоні кордони» для насильства, знущань, приниження гідності кожної людини.
Це також і намагання вийти з радянського патерну, що ціна людини абсолютно не має значення для таких справ, як «Велика вітчизняна війна», колективізація, Біломорканал, ГУЛАГ. Не кажучи вже про історичну ситуацію, яка складалася під час Голодомору. Тобто ідея, що одиниця — нуль, що конкретна особистість не має ніякого значення перед утопією світлого майбутнього (і це стало зрозумілим вже в 60-70 роки ХХ ст.), більшовицький лозунг розірвати і з минулим людства, яке передувало 1917 року, і з сучасністю, з реальним буттям — це просто брехня.
Натомість повернення в реальний час історії з розірваного часу та ідея віднайти нитки історії, які пов’язують нас із нашим минулим та з людством, і жити в сучасному просторі та часі — це дуже цікаво.
Революція гідності — це не розрив часів, як це уявляли в 17-му році, а навпаки — нове зв’язування, нова інтеграція наших історичних ниток у спільну тканину.
І ця тканина має особливі риси поваги до кожної конкретної людини. І саме тому для нас природно розкривати цю тему через конкретні особистості, через їхній досвід та вчинки.
Лист про гідність ми адресуємо всій Україні
Г.К. Відтоді, як я вперше прочитав «Алісу в країні див», я люблю грати у слова. У слові «гідність», якщо його порівнювати з англійським, ми маємо таку дивну гру: «гідність» — «dignity», «гід» — «dig». Нібито ті самі літери перевернуто. Що в англійській мові означає dignity? Чи це дорівнює нашій гідності? Чому відбулася така гра? Це випадково, і чи є в цьому якийсь сенс?
К.С. Це дуже гарна гра, яка може допомагати людям з дитинства розуміти, що йдеться про те саме. В англійській, французькій та в більшості європейських мов це пов’язано з латинським «dignitas».
З часів Цицерона dignitas було пов’язано з високим статусом людини як громадянина «рес-публіки» — спільної справи громадян. Раби не мали гідності, dignitas. І в історії Римського права зафіксовано факт, що одні люди не мали гідності, а інші мали.
Розширення ж гідності на всіх чітко вказує на вектор. Ми пам’ятаємо, як це відбувалося у християнських спільнотах Рима. Тут у нагоді стають чудові тексти Лесі Українки, де звучить апеляція раба, який питає: а якою є моя гідність, якщо ми всі є дітьми одного батька, належимо до однієї родини? Як може бути, що якісь члени родини мають свободу та гідність, а якісь позбавлені (мова про драматичну поему Лесі Українки «В катакомбах» — ред.)?
Власне, в такій ситуації жила значна частина громадян Радянського Союзу. Люди були позбавлені паспортів — фактично раби, які не могли не тільки виїхати за кордон, як це робили поляки і чехи зі східного табору Європи, але навіть в інше місто до родичів… Це радянське покріпачення і є позбавленням гідності, якою вже надихалися люди, тому що йшлося не про якесь Середньовіччя, а про досвід ХХ століття. У двадцяті роки інтелігенція України брала участь у наукових, мистецьких проєктах всієї Європи. І спадання залізної завіси, яке спочатку торкнулося Центральної та Східної України, а з 39-го року — й Західної, замикає. Люди, які навчалися, звикли бувати у Відні, Берліні, Парижі, раптом опиняються в ситуації покріпачення. І весь цей досвід, усі ці джерела культурної пам’яті, опору цьому покріпаченню вийшли на сцену і Помаранчевої революції, і Революції гідності 2013-14 року.
І ми розуміємо, що не спинити ці сили, які мають велику тривалість від Могилянських часів, коли латиною студенти мали обов’язково спілкуватися не тільки в аудиторіях, а й у побуті — за обідом та вечерею…
Згадку про цю латиномовну традицію ми зустрічаємо в літературних творах: Тарас Бульба Миколи Гоголя розуміє, що син має знати латину; а Котляревський узагалі переспівав цілий твір Вергілія «Енеїда»… Вся ця гра з латиною, на яку Ви послалися, глибоко закорінена в українську історію. Звичайно, дуже добре було б, щоби це побутувало не тільки в гоголівських мальовничих історіях, а й наші діти продовжували володіти такою освітою та вільно вправлятися з міжмовними конструктами dignitas — гідність.
Dignité французькою має дуже красиве наповнення. Dignitér французькою — це визначення людини, яка виконує особливі обов’язки, призначення, має соціальне визнання. Все це, мені здається, має поширюватися всією Україною — на схід, захід, південь, північ, щоби люди розуміли, що це меседж, лист, адресований кожному. Лист про гідність.
На Майдані Європа свідчила із нами: до покріпачення вороття нема
Г.К. Тобто, виходячи з того, що Ви сказали, суспільство, яке позбавляє гідності іншу чи значну частину суспільства, є ближчим до рабовласництва, ніж суспільство, яке делегує цю чесноту й визнає гідність кожного.
Тут пригадується і покріпачення українського населення за часів Російської імперії — людей, селян, які не знали кріпацтва та рабства. З іншого боку, якщо згадати часи Київської Русі, то ми маємо традицію від варягів, які принесли до нас устрій свого суспільства, в якому вже існувало віче та багато питань вирішувалося спільно. Це теж важливий момент.
Мені дуже сподобалася Ваша думка, що Революція гідності не розриває, а навпаки повертає, скріплює історичні процеси. І, напевно, не випадково, що цей період називався ще й Євромайданом? Це була перша назва тих подій — за повернення України в Європу і повернення Європи до України. Бо іноді не всі в Європі пам’ятають про європейське минуле України та її постійне перебування і реально, і ментально в Європі.
Ви були тим, хто привозив на Майдан французьких філософів. І мова йшла про гідність. Яким є цей зв’язок України з Європою? Яким є розуміння гідності в Європі та розуміння Революції гідності в європейців?
К.С. Усі ми приносили у простір свободи площі Незалежності в центрі Києва їжу, теплі речі, ліки. Але також ми приносили туди наші найважливіші контакти. Тобто все те найкраще, що в нашому житті, у стосунках зі світом відбулося перед тим. Це саме стосується і мого особистого досвіду, якщо Ви питаєте про нього. Це чотири роки викладання в Парижі і роки контактів. Я викладав філософію, тож, відповідно, був постійно на зв’язку з філософською спільнотою Парижа. І в цей момент усі ці контакти були актуалізовані.
Зокрема, серед перших друзів, яких я зустрів у Парижі, був Андре Глюксман. Це філософ, який усе своє життя віддав звільненню не тільки від пам’яті про Голокост — а він був з єврейської родини, — але і про ГУЛАГ. Це людина, яка дуже чітко зрозуміла, чи був комунізм. Це автор, який одним із перших ще в 60-ті роки написав книгу про комуністичних людожерів. Він розірвав із будь-яким шармом комуністичної культури, ідеології, забарвлення. І святом його покоління було завершення експерименту Радянського Союзу. Потім він дуже активно їздив у Чечню, відтак не мав ілюзій, що Чеченська війна — це загроза для всіх сусідів. Також він їздив до Грузії. І зараз його син Рафаель Глюксман у парламенті Європи займається темою санкцій. Він, до речі, теж був на Майдані.
Лист, який ми зачитали зі сцени Майдану, — це символічний документ історії звільнення всієї Європи — і України, і Франції — від комуністичної і посткомуністичної отрути.
Мені здається, лист, який написав Андре Глюксман і який ми зачитали зі сцени Майдану, — це символічний документ історії звільнення всієї Європи — і України, і Франції — від комуністичної і посткомуністичної отрути. Також на Майдан зміг приїхати один із близьких друзів Андре Глюксмана Бернар Анрі Леві, тому що Глюксман на той момент уже хворів . А Бернар Анрі Леві приїхав, виступав, я перекладав його промову. І мені здається, що дуже важливою для всіх присутніх — і я бачив це на обличчях десятків тисяч людей, які були перед нами, — була солідарність, свідчення того, що ми реально є єдиними з Парижем. А це означає — з усією Європою. Це символ того, що ми не ізольовані, не на самоті з тим монстром, який намагається знову запхнути нас у покріпачення.
Повнота проявлення гідності міститься прямо посеред Києва
Г.К. Ми поступово переходимо від загальних визначень та сенсів до конкретного та особистого. Ви можете пригадати, коли чи то поняття гідності, чи то відчуття, яке Ви як філософ, відрефлексувавши, можете поєднати з поняттям гідності, прийшло у ваше життя? Коли? Де? Як? Через яких людей та книги?
Сергій Борисович Кримський — це людина, яка вперше привела мене в Софію, підвела до фрески апостола Павла і сказала: «Ось обличчя філософа — обличчя гідності».
К.С. Я думаю, що в філософському плані мені особисто в цьому дуже допоміг Сергій Борисович Кримський. Він народився на Донбасі (Артемівськ, нині Бахмут), в єврейській родині, де зберігалася пам’ять і про ГУЛАГ, і про Голокост. Він знав і про табори, в яких знищували людей. Він був одним із перших у Києві юнаків, який прийшов до університету, уже знаючи Гегеля, читаючи німецьких класиків, роздумуючи «про зорі над нами і про моральний закон в людині». Це людина, яка вперше привела мене в Софію, підвела до фрески апостола Павла і сказала: «Ось обличчя філософа — обличчя гідності. І скільки було зла за цю тисячу років у Києві, воно не стерло це обличчя, не знищило стіни, на яких є цей образ. І навіть коли знищували стіни, як це було з Михайлівським собором, ось мозаїка з цього Михайлівського, яка дивиться на тебе». Хоча вона була створена якимось майстром у часи будови Нотр дам де Парі.
І також це згадка про те, що обличчя, які промовляють до нас, — це мова Равенни, мова мозаїк великого світу. І що в конкретному просторі ця архітектура, архітектоніка потрібні для того, щоб людина почула голос гідності. Наприклад, ми бачимо баптистерії в Равенні та Римі. Це місця, куди приводили людину і де відбувалася величезна подія таїни, проявлення її гідності. Але для того щоб це відбулося, потрібні дуже важливі символи і форми, не тільки архітектурні, а й літургічні, філософські. А також розуміння того, що кожна людина має це в собі. Але це — як мова. Її треба опанувати, аби щось висловити та передати один одному контекст, поділитися ним. Тому що таїна гідності людини може залишитися невідомою навіть їй самій, а тим більше — оточуючим. Або навпаки — стати радістю і славою міста, країни.
Таїна гідності людини може залишитися невідомою навіть їй самій…
Мені здається, що Кримський — людина, яка була тим гідом, містагогом, який уводив у цей контекст не тільки мене, а багатьох киян, людей, які приїжджали з усього світу. Я пам’ятаю, як він це показував Полю Рікеру, одному з найвидатніших філософів нашого часу, який приїхав з Парижа. І це означає, що в Києві є максимум, а не якийсь урізаний шматочок великого цілого. Пам’ятаю, як у Будапешті мені показали маленьку руїну і сказали, що це шматочок якоїсь римської будівлі… Ми ж маємо не руїну, а ціле, повноту культурного проявлення, повноту гідності. І вона є в кожному місті Європи, в кожному маленькому селі. Треба просто віднайти оптику, яка відкриває здатність людини між небом і землею бути собою.
Г.К. В які це роки це відбувалося в Софії Київській?
К.С. Це середина вісімдесятих. Тільки-но почалася Перебудова, ще було заборонено друкувати Бердяєвих, Шестових і т.д. Я дуже добре пам’ятаю, як разом із Кримським ми були в редколегії журналу «Філософська і соціологічна думка» і готували першу публікацію цих заборонених авторів. Це був кінець вісімдесятих. І пам’ятаю, як у Києві, де це здавалося абсолютно неможливим, у 88-му році повз Інститут філософії під дощем ішла процесія єпископів зі всього світу на Володимирську гірку до монументу князю Володимиру в момент святкування Хрещення. Раптом це стало можливо! Хоча ми пам’ятаємо, що і лавра ще була зачинена.
І от на тих місцях, де в Києві в шістдесяті роки за Хрущова виносили динамітом церкви, раптом ця пам’ять почала виходити з могил, прийшла духовна весна, настала можливість говорити в повному обсязі та в різних контекстах про ці речі.
Тому що ані Кримський, ані Попович, ані найкращі мислителі України до того не могли друкувати жодної статті на цю тему, дозволити лунати голосам на звільнення від радянської цензури.
Г.К. Але, незважаючи на те, що вони не могли друкувати, вони досліджували, вивчали, розмірковували над цим. Тобто були готові!
К.С. І написали спільну монографію про Сковороду — С.Кримський, М.Попович та І.Драч. Вона довгі роки не була надрукована. І, як тільки з’явилася можливість видати тексти Сковороди без цензури, біблійні в тому числі, вони почали це робити. І науковці почали обирати ці тексти в епіграфи до своїх статей. Тобто наукова думка реально виходила з катакомб.
Хто дає нам ключі до сенсів
Г.К. Ми разом працюємо над проєктом Нової бібліотеки Софії-Мудрості, де гідність як цінність є однією з тем, постійним камертоном, який задає в хорі мудрості свою ноту. І тому я хотів би почути від Вас ТОП-3 чи ТОП-5 людей, місць та текстів. Хто і що у Вас асоціюються з гідністю, що б Ви порадили прочитати чи відвідати? Якщо це людина, то з чиїм життям і працями Ви пропонуєте познайомитися нашому читачеві? Отже, гідність для Вас у людях, текстах і місцях.
К.С. Разом із Сергієм Кримським я вже назвав Мирослава Поповича. Він завідував відділом, в якому я почав робити свої перші кроки під час навчання в аспірантурі. І, власне, 35 років мого життя пов’язані з ним. Ми разом кілька разів їздили удвох до Парижа, де він проходив стажування. Він був першою людиною в Києві, яка заговорила зі мною і з іншими про Париж, Рим, Берлін, Лондон як про рідні міста. Він добре знав мови, вільно володів французькою, німецькою, англійською, спілкувався ними, налагоджував контакти. І певною мірою став зразком, демонстрував іншим, як все це можливо робити.
Наприклад, у Криму, в Алушті, він організував Школу молодих філософів. Там я зустрів людину, яка написала мені рекомендацію для поїздки на стажування в Колеж де Франс, у Париж. Навесні 91-го року, в березні, я зрозумів, що маю візу і маю їхати. Сів у поїзд Київ-Париж, який їхав три доби. Був вагон Київ-Париж, в якому тричі змінювали колеса — у Чопі, потім у Берліні та в Кельні. Три дні і три ночі була дорога. Тож у Париж я приїхав поїздом, не літаком.
Я ніколи не забуду цієї подорожі весни 91-го року. У Парижі, в центрі Помпіду я бачив по телебаченню путч, перемогу над путчистами і кінець Радянського Союзу. До речі, Попович був першою людиною, хто в Києві, у нашому відділі, в моїй присутності вільно спілкувався з Андре Глюксманом французькою. Я в той момент міг підтримувати розмову тільки англійською.
Далі ми вже продовжували втрьох спілкуватися в Парижі з Глюксманом, з Полем Рікером і з Барбарою Касен, яка запропонувала українцям брати участь у великому проєкті — «Європейському словнику філософій». Отже, Мирослав Попович і його книга «Зрозуміти людину» — це явища, які необхідно зрозуміти, для того щоб побачити гідність людини на контрастному тлі ХХ-го кривавого століття.
Той самий метод практикувала ще одна людина, яку обов’язково треба згадати і яку дуже цінувало все коло Інституту філософії. До речі, потім В’ячеслав Брюховецький запросив його як почесного доктора до Києво-Могилянської академії. Я говорю про Сергія Сергійовича Аверинцева. Безумовно, для всієї цієї генерації людей він був інтелектуальним лідером. Це людина, яка вже уводила в обіг не тільки сучасні важливі тексти Юнга, Гессе, Марітена, Шпенглера, Честертона і багатьох інших. Але він перекладав з івриту книгу Йова, псалми, з грецької — Євангеліє, з давньогрецької — Плутарха, античну класику… Тобто це людина, яка дала можливість подивитись на обрій двох, навіть трьох тисячоліть і зрозуміти, що, незважаючи на розрив часу, на всі тоталітарні фантазми і жахи, на які претендувала більшовицька партія, можна вийти з тих руїн і бачити весь обшир історії та здійснювати її синтез.
Аверинцев був закоханий у нашу Софію Київську, написав геніальну, мабуть, найкращу статтю про Софію… Ми жили біля цих стін, а він дав нам ключі, щоб ми відкрили двері й зрозуміли сенс — про що ця замкнена для нас у символічному та смисловому плані будівля, цей простір знаків.
Так сталося, що я запропонував Аверинцеву його статті, розпорошені по різних словниках — «Міфи народів світу», «Філософська енциклопедія», — зібрати в один том. І запропонував назву цього тому — «Софія-Логос». Тому що він був закоханий у нашу Софію Київську, написав геніальну, мабуть, найкращу статтю про Софію ще в шістдесяті роки. І саме це було спільним полем для Аверинцева і всіх киян. Усі були йому надзвичайно вдячні. Ми жили біля цих стін, а він дав нам ключі, щоб ми відкрили двері й зрозуміли сенс — про що ця замкнена для нас у символічному та смисловому плані будівля, цей простір знаків. Тому що всі ми промовляли слово «філо-софія», любов до мудрості. Але що означає і «філо-», і «софія», знав елініст, фахівець, чудовий знавець грецької думки і всього, що відбулося потім на цьому тлі.
Я вже згадав Поля Рікера. Це європеєць, людина, яка ще більш відома у Сполучених Штатах, де він викладав довгий час. Мені здається, що в чомусь вони дуже суголосні — і Рікер, і Аверинцев. Вони тлумачили Біблію, добре знали Аристотеля, всю класичну традицію. І водночас вони прокладали шлях у майбутнє європейської думки ХХІ-го століття. І мені здається, що їх прочитання в Україні є надзвичайно важливим.
Поль Рікер повернув у центр практичної філософії тему права і гідності людини — написав двотомник про філософію права. В кінці ХХ-го століття тільки він це зробив.
Я запросив Поля Рікера в Київ у 1993 році відкрити навчальний рік у Могилянській академії. І 1 вересня він прочитав свою незабутню лекцію. Ми сприяли тому, щоби українською мовою вийшло п’ять його книжок. На мою думку, Поль Рікер є тим європейським філософом, який раніше за багатьох зробив те, що не зробили Дерріда, Делез, Фуко. Він повернув у центр практичної філософії тему права і гідності людини — написав двотомник про філософію права. В кінці ХХ-го століття тільки Рікер це зробив. Саме тому, що він брав участь у таємних семінарах в шістдесяті роки у Празі, спілкувався з Гавелом, Паточкою, знав дуже добре коло дисидентів. Він розумів, що після придушення Празького повстання 68-го року вся Європа має думати на ці теми, розвивати їх, не забувати, не здавати в архів те, що відбулося в Європі після Другої світової війни. Що дехто за п’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті роки на заході почав забувати.
І ще я маю згадати жінку. Учениця Поля Рікера і колежанка, надзвичайно талановита науковиця Анн-Марі Пельтьє. Вона однією з перших прочитала Гроссмана, Левінаса, з яким я теж мав честь спілкуватися. Вона є авторкою видатної книги про жінок і про двадцять століть історії християнства. Сьогодні в Парижі вона постійно нагадує, яким важливим є діалог з Україною, зі Східною Європою. І що лікувати рани та травми, які пережила Центральна і Східна Європа, нам необхідно разом.
Також надзвичайно важливу роль для мене і, думаю, для всіх нас, відігравала і грає Ольга Сєдакова. Ми видали її книгу про найкращий університет. Цікаво, що українською перекладала її за власним бажанням Михайлина Коцюбинська. Тут ми окреслюємо дуже важливе коло жінок. Михайлина Коцюбинська чітко зрозуміла, що саме голос Ольги Сєдакової є таким потрібним для нас, щоби зрозуміти, чим є найкращий університет. Це парафраз майже жарту класика про те, що біда — це добра школа, але щастя — це найкращий університет. Це ідея про те, що не тільки біда навчить, а що радість і спілкування навчають іще краще, що вища освіта — це те, про що співають псалми, — радість і хваління. Мені здається, вся творчість Ольги Сєдакової — і поетична, і перекладацька, і геніальна філософська есеїстка — це те, що надзвичайно нам потрібно. Невипадково також, що вона перекладала Поля Кладеля з французької, Рільке — з німецької, Еліота — з англійської. Це все люди, які долали ізоляціонізм, який є величезною хворобою, яка сьогодні душить і білорусів, і росіян. Це обсесія обложеної фортеці: навколо вороги, і ніяке спілкування, зокрема із західним світом, не приносить необхідного прояснення стану речей. І взагалі цей пандемічний, абсолютно штучний вірус ізоляціонізму, який знищує в людей розуміння, що неможливо відокремитися один від одного, є дуже небезпечним. Це одна з величезних хвороб, до речі, не тільки в Європі, а й у Сполучених Штатах. Тому, гадаю, праця таких людей, яких ми згадали, допомагає нам знову віднайти гідний контекст для того, щоб розглядати найскладніші питання нашої історії.
Найкращий простір для гідності
Г.К. Ми почули про знакових людей, Ви також навели книги в контексті діяльності цих людей. І пролунало місце — Софія Київська. І виявляється, для нас, киян, слово «філософія» має два значення: в загальному сенсі і як любов до нашої Софії Київської, в якій ми можемо розкрити глибин мудрості й у філософському, і в богословському сенсі. Це наші почуття до втіленої любові та втіленої мудрості.
Відновлення «Києво-Могилянської академії»є одним із найважливіших проєктів незалежної України.
К.С. Відразу я з радістю назву ще одне місце. Це, звичайно, Києво-Могилянська академія. Вже пролунала ідея найкращого університету. Говорити про Національний університет «Києво-Могилянська академія» варто, згадуючи його дуже драматичну історію. Могилянка була заборонена, професорів катували, арештовували, багатьох знищили. Та відразу після незалежності відроджується й освітній заклад, і простір — корпус за корпусом. Відновлення університету є одним із найважливіших проєктів незалежної України. Сенс цієї події відзначають не тільки люди зсередини, з самої університетської «кухні», а й Ярослав Пелікан та його книга «Ідея Університету», яку ми переклали українською та видали.
Це людина, яка була президентом Американської академії наук, деканом одного з найкращих у світі університетів — Єль. Він пояснив, у чому ідея університету. Це простір, в якому спілкування різних факультетів, дисциплін створює контекст, де людину в усіх взаєминах, у широкому колі її талантів та обріїв побачать, почують, де буде створено той садочок, в якому можливо культивувати гідну особистість, де український чорнозем зможе дати шлях для найкращого насіння різних рослин, у різних галузях.
І, звісно, сучасна культура України — це вже кілька поколінь активної праці могилянців. І тут також треба згадати, що Могилянка спромоглася залучити одного з найкращих істориків культури з Польщі. Це Ольга Гнатюк, авторка видатної книги «Відвага і страх», яка отримала гран-прі на Львівському книжковому форумі, мала багато перевидань. На обкладинці портрет дівчинки — її матері. Це дівчинка, яка народилася у Львові в 39-у році в момент, коли тоталітарна система із заходу і сходу своїми ножицями зрізала все, що було кращого у Львові. І життя цієї дівчини — це історія, як описала її Ольга Гнатюк, про те, що відбулося там з євреями, з українцями, з поляками, це новий наратив. Не випадково Тімоті Снайдер сказав, що нарешті з’явився новий спосіб розказати історію різних культурних спільнот для всього світу.
Книга вийшла в англійському перекладі в Гарварді, має дуже добру рецепцію. І, мені здається, що полька українського походження, яка викладає сьогодні в стінах Києво-Могилянської академії, дуже добре пояснює нам, як і яким чином університет вочевидь стає тією інституцією, яка дає голос всій країні. Звичайно, не тільки один наш університет, але освітні заклади вищого рівня. Мені здається, це ті місця, які створюють архіпелаг і циркуляцію між цими острівцями високого, гідного погляду на людину, на історію та культуру цілої країни та людства. Коли на повні легені дихають університети, це дає можливість і іншим місцям і містам бути в спілкуванні один з одним і зі світом.
Про символи та звуки, які єднають зі світом
Г.К. Це прекрасна думка про університет як про простір для гідності, виховання і освіти, виховання освіти гідності, про освіту як простір для гідності. У наших бесідах ми нібито закрили коло — Ви поговорили зі мною, а я — з Вами. Але насправді у мене виникли нові теми для розмови: гідність і свобода, їх поєднання, гідність і правда. Тому я хочу поставити останнє запитання: про що ми не поговорили, можливо, є щось, що Ви би хотіли додати і що виникло саме під час нашої розмови?
К.С. Я думаю, що дуже важливо поруч із такими великими символічними місцями пам’ятати про «скромні» маленькі інституції, які єднають нас зі світом. І вже якщо говорити не про великі будинки, а про конкретні кімнати, місця, то, зокрема, до таких належить «Дух і літера». Тому що це водночас і місце редакції, і спільнота, яка запрошує зі всього світу унікальних гостей. Але умовою того, щоб їх почули, щоразу є створення книги. Ми розуміємо, що того ж Поля Рікера почули набагато краще через те, що видано п’ять його книжок.
Коли до Києва приїжджають найкращі мислителі світу — Ганс Гумбрехт, Барбара Касен, — дуже добре, коли є книга. Коли є текст українською мовою, доступний для всіх, це дозволяє нам комунікувати зі світом в якісно інший спосіб.
І, до речі, в такий спосіб ці люди відкривають Київ та Україну.
Це стосується і наших співгромадян. Три книги Кирило Говорун написав англійською. І для того щоб його прочитали українці, ми зробили три переклади українською. Головною тут є формула успішної взаємодії, якою користуються фундаментальні інституції Європи: університет і видавництво — це речі, без яких уявити європейську культуру просто неможливо.
У мене виникла асоціативна паралель із фільмом Вуді Аллена «Midnight in Paris», «Опівночі в Парижі». Як людина приїжджає в Париж і відкриває для себе це місто двадцятих років ХХ ст., час, коли там були Хемінгуей, Фіцджеральд… Мені здається, для того щоб відкривали Київ, щоби люди подорожували Києвом і мали хист це робити, дуже потрібні такі книги, як, наприклад, Володимира Панченка про Миколу Зерова і Київ двадцятих років, де були і Зеров, і Мандельштам і багато інших митців.
Я не згадав іще одну людину, але маю це зробити наостанок. Ця людина пов’язує нас із тим часом. Вона народилася в Києві в 1937-му році. Це Валентин Сильвестров. Це та музична лінія, яку чують у світі. Він належить сьогодні до найвідоміших композиторів — грає на п’яти континентах, його слухають, у нього закохані. Тож нам із вами належить створювати акустичні можливості, щоби цю людину почули також і в Україні — незважаючи на пандемію та lock down’и. Можна прочитати про нього книги, послухати його записи на Ютубі й відкрити, що, незважаючи на все, що відбулося в Києві з 37-го року, віднайдено мелодію, яка дозволяє почути це місто. Як у фільмі «Піаніст»: знищено Варшаву, кругом руїни, але з цих руїн виходить людина, сідає за рояль, і ми чуємо, що краса та синтез чеснот, правда про людину, яка є праведною, гідною, є надзвичайно потужними. От про це мені нагадують такі люди, яких ми з вами сьогодні згадали.
Г.К. Дякую вам за розмову. І, думаю, далі буде.
К.С. Пригоди продовжуються. І вони є захоплюючими. Дякую вам!