Про цінності Європи: п’ять думок від європейських соціологів

У чому полягає людське призначення? Чи не в дарованій їй Богом свободі?.. Чи є людина вільною? І якщо є, то в якому сенсі?.. Чи може секулярна держава бути простором, де гарантована свобода може розгортатись як у формі свободи для релігії, так і у формі свободи від релігії?.. На ці непрості питання дають відповіді сучасні соціологи, філософи та богослови.

Ми підібрали для вас ТОП-5 цитат із збірки «Культурні цінності Європи», які спонукають замислитися над цінностями, що є «чимсь, що захоплює нас, над чим ми безпосередньо не владні, що… дає особливий досвід свободи, який не зникає в умовах зовнішньої несвободи» (Ганс Йоас, с. 10).

***

Людська свобода може вважатись недоторканним добром, оскільки вона має характер дарованої свободи. Оскільки Бог, попри себелюбство і всі провини людини, залишається вірним своєму творінню, людина призначена до свободи. Перш ніж людина зможе сприйняти свободу розпочати щось самостійно, вона звільнена для того, щоб, виходячи з Бога, робити щось із собою. Таким чином, віддати Богові шану — це перше завдання людського життя. Прийняти й визнати гідність, даровану Богом, є другим завданням. Ця гідність не здобувається людськими успіхами й не скасовується людськими невдачами. Саме в цьому виявляється її недоторканність і невід’ємність. Як у граничних досвідах, так і посеред життя, в її сильних сторонах та в її слабкостях, а також перед лицем провини і смерті людину тримає й оберігає милість Божа.

Вольфґанґ Губер. — с. 74-75.

Хто у вірі збагнув гідність і пізнав свободу, той водночас відкритий до ближнього. Людським і гідним людини є життя, позначене стосунками взаємного визнання серед рівних. Тому в перспективі християнської віри лежить практика, спрямована на справедливість, а отже, на стосунки рівної свободи і взаємного визнання. Найтяжчі виклики для такої практики полягають у всіх досвідах вимушеної нерівності і відмови у визнанні. Тому віра сприймає суспільну реальність поглядом знизу, отже, із такої перспективи, що описана як «пріоритетний вибір на користь нужденних».

Вольфґанґ Губер. — с. 77.

Освічена секулярність політичного порядку має свій глибинний сенс якраз у тому, щоби створити вільний суспільний простір для релігійного віросповідання і для діяльності релігії у спільноті. Отже, секулярна держава оберігає суспільство якраз від того, щоб бути змушеним залишатись секулярним. Радше вона є простором, де гарантована свобода може розгортатись як у формі свободи для релігії, так і у формі свободи від релігії. І чудово, що це так. Адже секулярні інституції теж існують за передумов, що їх самі вони не можуть створити. Чим більше секулярні інституції схильні шкодити таким передумовам, і, можливо, навіть знищувати їх, тим нагальніше вони мають сприяти тому, щоб сили для відновлення таких передумов залишалися збереженими — серед них також сили релігії. Тож напружена ситуація нашої сучасності не тільки містить можливість надати значення характерним ціннісним позиціям християнської віри — вона зобов’язує до цього.

Вольфґанґ Губер. — с. 87.

Ми є вільними особисто настільки, наскільки ми не підлягаємо владі іншого або наскільки влада іншого не заважає нам робити те, чого ми хочемо. Це найголовніше на сьогодні значення слова «свобода»… Ми є вільними в суверенному або в позитивному сенсі настільки, наскільки ми виявляємо владу над собою та над іншими. Ми є вільними в громадянському сенсі настільки, наскільки ми поділяємо колективну владу держави. Ці три фундаментальні голоси свободи завжди були поєднані в акорд, складаючи найголовнішу культурну тріаду західного світу.

Орландо Паттерсон. — с. 175.

Внутрішній світ майже повністю зник; він згорнувся до поривів безпорадних ліриків і розпланованих наперед хвилин медитацій того чи іншого успішного засновника фірми. Варто було б дізнатися, яким він був, які він збурював рухи і спротиви. Він не звалився ззовні на Європу, а виник через сувору працю абстракції. З внутрішнім світом не граються. У ньому самому приховується певна радикальність, за допомогою якої він тримається окремо від життя. Його батьки-засновники — Сократ і Платон, Плотин і Авґустин, Екгарт і Ґете — пом’якшили його, побудувавши противаги. На цей малопомітний процес мали би звернути увагу ті, хто сьогодні розмірковує про цінність внутрішнього світу.

Курт Фляш. — с. 247.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *