Пропонуємо нашим читачам скорочену версію статті Оксани Савенко* «Різдвяні вірші Григорія Сковороди» (Переяславські Сковородинівські студії. Випуск 6, 2019, с.136-139). У статті на прикладі деяких віршів зі збірки «Сад божественных пѢсней» Григорія Сковороди розкрито художнє осмислення поетом однієї з основних подій в історії християнства – Різдва Христового. Автор вдається до біблійних цитат, алюзій, ремінісценцій, трансформуючи різдвяний сюжет у новаторські образи та мотиви, притаманні його творчій манері.
З повною версією статті можна ознайомитися тут.
***
Духовна лірика барокової доби – величезний віршовий комплекс, у якому різдвяні та великодні вірші займають чільне місце.
Донедавна у наукових студіях про поезію Григорія Сковороди переважав розгляд його філософських та соціально-побутових віршів. З ідеологічних міркувань замовчувалося, з яких «зерен» постав «Сад божественных пѢсней», у дусі атеїстичного світогляду підносилася думка про негативне ставлення автора до Біблії. Дослідники творчої спадщини філософа і поета останнім часом неспростовно довели специфіку його «барокового богомислення», та й сам Г. Сковорода у повній назві віршової збірки, створеної впродовж 1757-1785 років, однозначно вказував на джерело своїх віршів: «Сад божественных пѢсней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія».
Особливе місце займає в збірці різдвяна тема. Письменник, який у поетичній творчості виявив новаторський підхід до зображення дійсності і вираження думок, не цурався традиційних тем національної поезії, зокрема різдвяних, що підтверджує зміст його віршового збірника.
«Пісня 4-а» має епіграф: «Рождеству Христову. Из сего зерна: “С нами Бог, розумійте языцы, сирічь: “Помаза нас Бог духом. Посла сына своего в сердца наша”»[2; с. 62]. Автор вказує, якому святу приурочено вірш, а також наводить цитати із книги Вихід (15:10) та Першого послання апостола Іоанна (4:9). Як і в багатьох різдвяних віршах та колядках, на початку твору Сковорода передає загальну радість з приводу народження Сина Божого. За текстом, ритмікою і заключним рядком, який повторюється у кожній із шести строф, можна гадати, що поет наслідував урочисті колядки, надаючи творові наспівного характеру. Можливо, цей вірш і призначався для пісенного виконання під час різдвяних свят.
Для поета народження Ісуса Христа – не просто визначна подія, а завершення старого і початок нового часу: «Се час исполняется!»; «Се лѢта пришла кончина!». Поет і мислитель перебуває ще в полоні середньовічних уявлень про час, згідно з якими «новозавітний час бере відлік від Різдва Христового. Кульмінаційний момент у триванні цього часу – трагічне завершення земного життя Ісуса, після чого розпочинається фінальна стадія в історії роду людського, яка закінчиться другим пришестям Христа. Векторна спрямованість часу, його лінійність і незворотність – іманентна властивість світовідчуття середньовічної людини, яка прагне усвідомити час – вона його переживає» [1; 85 – 86]. Темпоральним імпульсом, історико-духовною інтенцією для християнського мораліста є початок, ознаменований появою Спасителя: «Се Сын посылается!», «Се Бог посылает Сына». Патетичний тон переходить у русло євангельського сюжету: «День приходит, ДѢва родит», тобто відбувається те, що передбачено пророками, але висновок автора обернутий до особистості будь-якої людина, яка з народженням Христа здобула свободу («Дух свободы внутрь нас родит»), що є центральним поняттям в онтологічному та морально-етичному дискурсі Григорія Сковороди.
У вірші Христос названий «Даниїловим каменем», «из купины пламенем». Значення цих визначень доволі глибоке і символічне, закорінене не так у новозаповітному, як у старозаповітному тексті.
Згадуючи ім’я пророка Даниїла, поет мав на увазі не тільки його пророцтво щодо появи Месії та його трагічної смерті (Книга Даниїла, 9:24- 26). «Даниїлів камінь» – образ, запозичений та оригінально витлумачений Сковородою з тієї ж Книги Даниїла, зокрема із глави, в якій розповідається про сон царя (Даниїл був тлумачем таких снів). Наснився цареві «величезний» бовван: «голова його – з чистого золота, груди його та рамена – зі срібла, нутро його і стегно його – з заліза, ноги його – частково із заліза, а частково з глини. Аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах його, що із заліза і глини, – і розтрощив їх. Того часу розтрощилося все – залізо, глина, мідь, срібло та золото (…) а камінь став великою горою, і наповнив усю землю» (2:31-35). Отже, камінь, про який мовить Даниїл, у тлумаченні Сковороди переростає у символ нової віри – християнства, а Ісус Христос і є отим «каменем», який розтрощив стару віру («боввана»).
Щодо образу «неопалимої купини», то символіка його прозора і загальновідома: так, у Книзі Вихід (3:2, 4) та П’ятій Книзі Мойсея (Повторення Закону) (33:16) названо терновий кущ поблизу гори Хорив, який горів, та не згоряв, і в якому у вигляді свічення явився Єгова Мойсею, закликаючи його до визволення народу ізраїльського від рабства єгипетського. Сковорода, мабуть, покладався у творенні цього образу-символу у своєму вірші ще й на учення отців Церкви, а також на псалми, у яких мовиться про те, що неопалима купина преобразила Матір Божу, зробивши її чистою після зачаття («воплощенія») та народження Сина Божого. Поет стверджує: «Се наш пламень!», маючи на увазі вчення Ісуса Христа, яке освітлює душі християн, хоч і здатне «попалити супостаты». «Мы ж тебѢ рожденному, гостеви блаженному, / Сердца всѢх нас отверзаем, в душевный дом призываем»[2; с. 63], – так завершує четверту пісню Сковорода, звертаючись до Спасителя і прославляючи Його.
«Пісня 5-а» також приурочена Різдву та оснащена епіграфом: «Роди Сына свого первенца, и повит его, и положи его в яслѢх»[2; с. 63]. Це – пряма цитата із Євангелія від Луки (2:7). Таємницю народження Ісуса Сковорода називає «странною і преславною», оскільки Спаситель народився у місці непримітному і простому – у стайні, видовбаній у скелі – вертепі, але саме це дає поетові привід говорити про вертеп піднесено, символічно: «Се вертеп вмѢсто небес!». Місце народження Ісуса він возвеличує ще одним символічним образом: «престол вышний». Це свідчить про анагогічне тлумачення євангельського тексту. По-бароковому твориться антитеза: «зла мірская полночь» – «заря», яка привела до Бога. Шана до народженого Бога передана метафорично: «Из-под Христа сѢно ядим». Метафора приховує у собі реальний план зображення (немовля поклали на сіно в яслах) та символічний – духовна присутність Христа сповнює серця тих, хто «секрет сей небесный всегорящим серцем чтит» [2; с. 63]. Мовиться про пізнання та духовне осягнення Спасителя.
Поза збіркою «Сад Божественных пѢсней» натрапляємо на перекладений з латині вірш «In natalem Jesu» («На день народження Ісуса»), який деякими своїми образами і навіть дослівним повторенням рядка («Веселитеся, яко с намы Бог) перегукується із «Піснею 4-ю». Поет в ньому прагне передати радісний, святковий настрій, викликаний настанням Різдва, зверненням до образу Ісуса Христа, який прийшов у «світ невечірній» «через мрак», щоб усмирити моря, всіх примирити, навчити жити скромно («нищеты нас учит») у своїх бідних хижинах. Десь посередині вірша зринає ремінісценція із Євангелія від Луки, який писав про поклоніння пастухів немовляті Ісусу (2:8-20):
Там под Вифлеемским градом
Пастухы, пасуще стадо,
ВсѢх первѢе вѢсть пріємлют,
Что к нам Христос прійде на землю
Чрез ангелов. [2; с. 98].
Г. Сковорода довільно передає зміст фрагмента з Євангелія; це навіть не переказ, а стисла інформація про народження Ісуса у Віфлеємі, яку пастухам повідомив ангел. Оскільки твір присвячений народженню Христа, то зрозуміло, що необхідно було згадкою про різдвяну подію оживити твір, надати йому своєрідної і легкої пасторальної тональності.
–––––––––––––––––––––––––
*Інформація про авторку:
Савенко Оксана Петрівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри Житомирського державного університету імені Івана Франка. Авторка понад 30 публікацій з давньої української літератури у фахових виданнях України та Польщі, є упорядником хрестоматії з української літератури XI–XVIII ст. (2011 р.), словника-довідника «Давня українська література» (2015 р.), співавтором навчального посібника для студентів-філологів «Українська література ХІ—XVIII ст.» (2010 р.). Опублікувала навчальний посібник «Український фольклор» (2017 р.) та монографію «Трансформації різдвяного та великоднього сюжетів в українській літературі XI–XVIII ст.» (2019 р.). З 2010 року працює на кафедрі українського літературознавства та компаративістики.