Чи можна здобути істину, лише заплативши за неї гроші? Даючи відповідь на це питання, автор книги «Ціна істини: дар, гроші, філософія» ділиться тривогою, яка пов’язана з самою суттю грошей — вони мобільні, універсальні та несуть спокусу, пов’язану з їхньою функціональністю.
Як зазначає Марсель Енаф, влада грошей здається майже магічною і надлюдською, оскільки має потенцію впливати на людину та тотально змінювати її. Та чи насправді ця влада настільки всеосяжна? Сьогодні вже цілком нормально сприймається оцінювання в ринковий спосіб наукових досліджень та певних знань. Але можливість здобути собі певне інтелектуальне благо, лише заплативши за нього, все одно залишається неприйнятним. Не можна оцінити життя, дружбу, любов, страждання, врешті-решт, істину… І таких прикладів можна навести багато.
Про функції, які виконує багатство, про те, що відрізняє вчинок з метою наживи від жертовного вчинку, про феномен дарування, про етичну вимогу свободи – наша добірка цитат французького філософа.
***
Мудрий є мудрим лише тоді, коли він насамперед є незацікавленою особою, пропонує своє знання безкоштовно, а також обирає спосіб життя, байдужий до багатства.
с. 14.
Дарувати — це водночас відмовлятися від дарованого й нав’язувати себе через дароване.
с. 149.
Саме намір відрізняє вчинок з метою наживи від жертовного вчинку. Таким чином, сила наміру дає змогу постійно переадресовувати комерційний обмін у царину милосердя: позичати, як дарують, повертати позику, як щедро дарують у відповідь. Намір є оператором легітимного перетворення комерційних відносин на відносини дарування.
с. 296.
Багатство може стати самоціллю лише як спотворене й таке, що спотворює. Насамперед воно має інструментальну функцію щодо сутнісних життєвих цілей. Воно набуває гідної заздрості статусної цінності, коли походить із гідного джерела. Але в жодному разі його не розглядають як самостійний інструмент могутності: це лише допоміжний засіб політики. Це умова життя, але не його мета. Багатство забезпечує життя з метою досягнення добробуту й організовує спільноту інтересів із метою формування громадянської спільноти.
с. 341.
Свобода, яку я визнаю за собою — це не свобода бути для себе власним законодавцем, це свобода відповіді на припис, який несе образ іншого. Етичний обов’язок, що народжується в зустрічі з іншим, безумовний обов’язок, який засвідчує нескінченність обличчя — це не формальне «ти повинен», а «ти винен собі» або «ти повинен давати». Інший зобов’язує мене перед ним самою своєю появою. Етична вимога походить від іншого, вимагаючи від мене його безумовного визнання.
с. 410.