Книга відомого французького письменника, льотчика, учасника війни з німецьким фашизмом Антуана де Сент-Екзюпері «Військовий льотчик» входить у коло найкращих його творів. Повісті Екзюпері – це гімн духовного багатства людини, пристрасний заклик захистити світ, відстояти «планету людей» від фашистського варварства.
Антуан де Сент-Екзюпері – дивовижний майстер точних фраз. Його фрази чіткі, гострі, відшліфовані. Він знає, що говорить. Він бачив виворіт війну, він – гвинтик у цій пекельній машині, що розвалюється. Війна не дурна: вона просто безглузда. Вона не вкладається у звичайний спосіб життя, суперечить усім правилам і законам логіки. Книга розповідає лише про один день війни очима військового льотчика, а також містить його спогади.
Отже, вісім мудрих цитат Антуана де Сент Екзюпері: про людину, про смерть, про перемогу і поразку, про культ особистості – і про те, заради чого умирають на війні.
***
Людина не вмирає. Вона уявляє, що боїться смерті: вона боїться несподіванки, вибуху, боїться самої себе. А смерті? Ні. Коли стрічаєш смерть, її вже немає… Коли тіло гине, виявляється головне. Людина – це вузол зв’язків, стосунків. Тільки стосунки мають вагу для людини.
с. 49.
Чого варта людина, якщо в неї нема суті? Якщо вона – тільки видимість, а не буття?
с. 51.
Є перемоги, які запалюють натхненням, а є й такі, що принижують. Є поразки, які ведуть до загибелі, а є й такі, що збуджують до життя. Життя виявляється не в стані людей, а в діях.
с. 57.
Той, хто дійшов до споглядання, перетворюється на зерно. Той, хто відкриває істину, тягне кожного за рукав, щоб показати ту істину. Той, хто щось винайшов, поспішає розповісти про винахід.
с. 57.
Той, хто хоче забепечити собі місце паламаря або сторожа в майбутньому соборі,- той уже переможений. А той, хто носить у своєму серці образ майбутнього собору – той уже переможець. Перемога є плід любові. І тільки любов бачить риси майбутньої статуї. Тільки любов керує творцем. Розум має ціну лише тоді, коли він служить любові.
с. 57.
Це неважко – установити у суспільстві лад, підкоривши кожного члена суспільства певним правилам. Та набагато важче – звільнити людину, навчивши її владарювати над собою.
с. 91.
Ми перестали давати. Але якщо я даю тільки самому собі, то я нічого не одержую, бо не створюю нічого такого, в чому сам був би невід’ємною частиною, отже я – ніщо. І коли від мене вимагатимуть, щоб я вмер заради якихось вигод, я відмовлюсь умирати. Вигода передусім наказує жити. Який порив любові окупив би мою смерть? Умирають за дім. Не за речі і стіни. Умирають за собор. Не за камені. Умирають за народ. Не за натовп. Умирають за любов до Людини, якщо вона – основа Спільності. Умирають тільки за те, ради чого варто жити.
с. 148.
Я вважаю, що культ окремої особистості тягне за собою тільки смерть, бо в основу свого ладу він кладе схожість. Він змішує єдність Суті з тотожністю її частин. І він руйнує собор, щоб покласти в один ряд його каміння. Тому я боротимусь з кожним, хто намагатиметься поставити один звичай над іншими звичаями, один народ над іншими народами, одну расу над іншими расами, одну думку над іншими думками.
с. 158.