Важкі уроки українства: осмилення Голодомору в сучасних реаліях війни

Щороку в четверту суботу листопада українці вшановують пам’ять жертв Голодомору 1932 -1933 років. За визначенням Інституту національної пам’яті голодомор – акт геноциду (винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами) українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932-1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що спричинив загибель мільйонів українців у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, де переважну більшість населення становили українці.

Метою Голодомору було придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян, а також знищення українців як політичної нації, що могла поставити питання про створення незалежної держави. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент – вбивство голодом.

У 1986 році поет і письменник Іван Драч вперше вжив слово «голодомор» на з’їзді письменників України. Разом з іншими дослідниками голодоморів в Україні він намагався з усією гостротою актуалізувати цю тему на публічному рівні.

Ми підібрали декілька фрагментів із статті Івана Драча «Важкі уроки українства», що була опублікована в журналі «Сучасність» за листопад 1993. Крізь призму російсько-української війни думки знаного державного і громадського діяча виглядають пронизливо актуальними й навіть фатально пророчими.


***

Голодомор 1932 -1933 років за своєю суттю не був він випадковим, ані унікальним епізодом у долі українського народу. Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, що це був лише один з найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викорінення української нації, неприйняття існування якої глибинно закладене у нащадків північних племен, що їм наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення.

с. 96.

Лукава фраза, що історія навчає тому, що не навчає нічому, — не для нас, українців. Вона змайстрована тими, хто хотів би, щоб людство забуло про їхні диявольські сліди в історії, щоб утекти від суду Божого і суду людського. Забуття — заповіт для катівських нащадків. Вічна пам’ять — святий урок для нащадків невинно убієнних. Ці уроки українство має засвоїти, і нарешті починає засвоювати.

с. 96-97.


У Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого п’яниці надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією… Ця якась бісівська одержимість уже перевершила хронічний — учений і чорносотенний — антисемітизм російських “пасіонарне”. Ця убивча для українців і самовбивча для самих росіян манія диктує кожний крок, кожне слово, кожний жест щодо України і з боку нинішньої влади в Москві, генералітету політичного, військового, економічного, наукового і культурного, хоч би в які шати вони не маскувалися.

с. 97.

Українці не прагнуть війни з Росією, але змушені бути готові до гіршого. Українці не прагнуть жити і господарювати на шкоду Росії, але мусять навчитися не поступатися своїми національними, економічними інтересами. Українці не відкидають російської культури, але зобов’язані нарешті виробити імунітет до її аж ніяк не культурної, расистської агресивносте й нетерпимости до духовних надбань інших народів. Українці не зречуться православ’я, але свого, а не накинутого їм церковного фанатизму московського великодержавництва. Саме про це промовляють до нас і наших нащадків мільйони світлих душ українських жінок і дітей з мороку 1932 -1933 року. Почуймо ж їх.

с. 97.

“Русская идея” та її практики ще не дістали оцінки свого україножерства на черговому міжнародному Нюрнберзькому процесі, але цей процес виглядає реальним і неминучим.

с. 98.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *