Назва книги* говорить сама за себе. Книга є, з одного боку, методикою до слухання музики, з іншого – дослідженням змісту музики. Тема змісту є завжди актуальною, захопливою. Вона мобілізує всю істоту людини, увесь її життєвий досвід. При цьому немає значення, ким вона є, – композитором, виконавцем чи слухачем, музикантом-професіоналом чи аматором.
Мабуть, було б помилкою, якби я почав викладати розділ за розділом матеріал самої книги. Я би повторив шлях, яким уже пройшов. Тому вважаю більш доречним після зроблених висновків запропонувати подивитись на цей матеріал
дещо по-іншому.
Людина, яка замислюється над життям, стає філософом. Дароване людині релігійне світовідчуття, перебуваючи у сфері творчого осмислення, стає необхідністю, перетворюється на знання. В основі всіх процесів світосприйняття і творчості лежить психіка людини. Людина, перебуваючи у цьому процесі, освоює її, стає психологом. Усі слухачі музики (професіонали й аматори) стають її співавторами, тому що музика довершує себе у їх сприйнятті.
Філософія обмірковує, знаходить паралелі, синтезує. Релігійне світовідчуття дає глибинне відчуття істоти людини (дух, душа, тіло). Психотипи у класифікації К. Юнга зміцнюють знання про людину на науковій основі, підтверджують актуальність релігійних знань про істоту людини. Музикознавство знаходить приклади музики для підтвердження висновків, які б відповідали типології психіки, філософії світосприйняття.
У певний момент, коли у моїй свідомості в поясненнях змісту музики музикознавство, філософія, теологія, психологія злились в одне ціле, я відчув, що, нарешті, прийшов до пункту ясності у цьому питанні. Це вселило в мене впевненість у тому, що це важливо, що я повинен поділитись пройденим шляхом (досвідом) з усіма.
Музика містить у собі зміст життя, тому її можна пояснювати з точки зору того життєвого досвіду, який вона своїм змістом охоплює.
При тому, що я виділив чотири сфери знань, необхідних для осмислення змісту музики, я не виключаю того, що в ній можуть використовуватися й інші сфери знань. У даному випадку йдеться про той мінімум, без якого, на мою думку, твердження про зміст музики будуть неповними.
Висловлювання В. Сильвестрова у книгах «Дочекатися музики» (2011), «Симпосіон» (2013) мають широкий спектр. Одночасно вони стосуються питань змісту музики. У своїй роботі «Ключ до слухання музики» я не раз використовую їх у відповідному контексті. Звернімо також увагу на те, що, зокрема, саме ті чотири згадані мною сфери знань відіграють значну роль у свободі композитора висловлюватись вільно про зміст музики.
В. Сильвестров – філософ і в житті, і в музиці. У книзі «Симпосіон» він роздумує над питаннями віри, постатями Ісуса Христа, апостола Павла, біблійними текстами. У творчості релігійні світовідчуття композитор реалізує у жанрі духовної музики. Психологічна витонченість, поетичність – характерна риса його творів. Психологічні якості висловлювань композитора очевидні.
Таким чином, і у цьому випадку музикознавство (композиторська творчість), філософія, теологія, психологія перебувають у єдності, що сприяє повноті усвідомлення питань змісту музики, про яку говорить В. Сильвестров.
Суголосний контекст ми чуємо також у висловлюваннях Євгена Станковича. У своєму інтерв’ю «Про український фольклор» Євген Станкович говорить, що «Музика – це Божа справа, яка дана людині», що «Бог позичив душу людині». З цих думок також випливає, що теологічна уява про походження музики («Божий дар»), філософія світосприйняття (у тому числі, релігійного), психологія (пізнання психічних процесів у музиці) є повноправними і незамінними складовими повноти знання суті музичних процесів (музичної творчості) у природі (істоті) людини, а звідси і повноти знання про зміст музики // Є. Станкович «Про український фольклор». (слухати від 8 хв., від 8 хв. 40 сек.)
Існують різні базові погляди на питання підгрунтя та змісту музики, але, загалом, варто відмітити, що ця тема є ще недостатньо досліджена і потребує значно більшої уваги.
Темою книги «Ключ до слухання музики» є прочитування, інтерпретація змісту музики. Однак є певні особливості викладу матеріалу. Однією з них є те, що зміст музики поданий як відображення трихотомії світосприйняття.
Чому саме трихотомія?
Ні в кого не викликає сумніву те, що слова дух, душа є виразні й змістовні, сприймаються і в релігійному, і в загальнолюдському контексті, при цьому несуть в собі глибокий і, одночасно, непізнаний таємний зміст. Чи не варті вони нашої уваги, тим більше, коли духовні і душевні стихії є основою музичних переживань?
Вивчаючи релігійне світовідчуття, я виявив, що теологічні теорії (насамперед трихотомічна теорія) містять у собі базові знання про істоту людини (про дух, душу, тіло).
Саме трихотомія єдності духа, душі і тіла відкриває людині у своїй повноті три плани життя людини: духовний, душевний, фізичний. Звідси випливає, що саме в межах цих сфер варто шукати зміст музики і спосіб її прочитання.
Незалежно від того, людина є релігійно свідомою чи атеїстом, визнає поділ людини на дух, душу і тіло чи ні, – їй властиве світосприйняття в їх межах, бо вони складають суть людської істоти. Це означає, що людині властиве моністичне, дихотомічне і трихотомічне світосприйняття, в яких кожен з феноменів (дух, душа, тіло) відіграє більшу або меншу роль. Ця роль залежить від того, де розташований центр свідомості людини, які пропорції в єдності охоплюють ці три феномени. Кожен з цих 3-х типів світосприйняття має свої межі функціонування й узагальнення. Коротко ознайомимося з ними ближче.
Монізм. У широкому розумінні монізм мислення (світосприйняття) – це підпорядкування думки чомусь одному.
Моністична теологічна теорія, наприклад, визнає існування людини в трьох аспектах – духа, душі й тіла, але відмовляє їм у статусі окремих складових частин.
Монізм у філософії вирішує питання на користь первинності духа або матерії.
Монізм мислення у суспільному житті може проявити себе, наприклад, коли ми, оцінюючи людей або події, бачимо в них (однобоко) лише якусь одну сторону, наприклад, лише позитивну або лише негативну.
Наведемо декілька висловлювань про музику:
«Музика – це емоційне мистецтво». Так, можемо погодитись, але ж не тільки.
«Музика – це духовне мистецтво». Так, але ж знову таки – не тільки.
Є певний тип людей, які сприймають музику тільки як «музику для ніг» або для розваги, а більш серйозне музичне мистецтво — як таке, що призначене тільки для музикантів-професіоналів.
Всі ці моністичні погляди на музику можна характеризувати висловлюванням «за деревами не видно лісу».
Як бачимо, моністичні висновки мають свій рівень узагальнень.
Монізм у музиці ми можемо зауважити у її змісті, також у принципах формотворення, наприклад, в одночастинній куплетній формі у вираженні однієї думки; в монодійному викладі мелодії; в однотемних, зазвичай невеликих, інструментальних творах; у принципі монотематизму, який проявляється в інтонаційній спорідненості тем різних частин сонатно-симфонічного циклу і т. д.
Дихотомія – (з давньогрецької) поділ цілого (чи множини) на дві частини.
Дихотомічна теологічна теорія, наприклад, стверджує, що людина складається з двох окремих частин – матеріальної (тіло) і нематеріальної (душа і дух).
Для дихотомічного сприйняття у сфері духовного життя властиво те, що духовне і душевне трактується майже як синоніми (духовний – душевний). Це сприяє недостатній усвідомленості того, чим є насправді дух (духовне тіло), а чим є душа (астральне і ментальне тіло), їх функціональній різниці. Не отримуючи незалежного статусу, як це є у трихотомічному світосприйнятті, духовність у дихотомічному сприйнятті є (лише) найвищим проявом душі людини.
На противагу монізму, дихотомічне сприйняття бачить (помічає) різні (контрастні) сторони життя у їх єдності. При тому, що бере (більш або менш) активну участь у бурхливому житті, повному зіставлень і протиріч, але, переважно, саме у собі вирішити ці протиріччя, як показує життя, не може. Тому усякого роду конфлікти у суспільстві (більші, менші) то згасають, то наростають, також з’являються нові. І кінця цьому немає. З дихотомічного мислення випливає діалектика (ідеалістична, матеріалістична), також дуалізм як світогляд, який бачить у світі прояви двох протилежних один одному початків (факторів), боротьба між якими, з його точки зору, є сенсом життя.
Варто зауважити, що дихотомія світосприйняття не виключає також і стану рівноваги двох частин цілого, але цей стан є дуже хитким.
Загалом дихотомії, як і монізму, властивий свій рівень узагальнень.
Дихотомічне формотворення в музиці й дихотомію у її змісті можна прослідкувати, наприклад, у принципі зіставлення у двочастинній куплетній формі; у зіставленні частин у різних (простих і складних) формах; у контрастній поліфонії; у зіставленні головної і побічної партії у сонатній формі; у різних видах контрастів (регістровий, тембровий, динамічний, темповий тощо); у конфліктній драматургії (сонатна форма) і т. д.
Трихотомія – (з давньогрецької) поділ цілого (чи множини) на три частини.
Трихотомічна теологічна теорія вважає, що людина має три окремі складові – дух, душа, тіло.
Відомо, що близько 1770 року Григорій Сковорода в саду Троїцького монастиря міста Охтирки пережив глибоке містичне потрясіння. Він тоді відчув у собі надзвичайний рух «сил», невідомих йому до того часу; увесь матеріальний світ зник перед ним, а у його свідомості він відчув лише почуття любові, благонадійності, вічності (мудрості).
Приблизно так описують стан просвітленого духу ті, кому пощастило переживати щось подібне у своєму житті. Це пережиття ніби стає новим народженням людини, усієї її істоти (духа, душі, тіла).
При тому, що внаслідок описаного потрясіння Г. Сковорода отримав «ключ до нового життя», він у творах не пропонує чітко вивіреної теорії, яка б залишилася нам у спадок, що призводить до різночитання його філософії.
«Філософією серця» називають теоретичні погляди (засади) на істоту людини, викладені українським філософом Памфілом Юркевичем (1827-1874) у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого». П. Юркевич не тільки пояснює функціональні особливості тіла (чуттів), душі (розуму, переживань), духу (моральних законів) і їх взаємозв’язок, але й доводить, що джерелом, осереддям триєдиної істоти людини є її серце.
Є визнаною думка, що його філософія значно випередила свій час і мала величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, М. Бердяєва та інших.
Прикладом трихотомії у сфері філософії є праці М. Бердяєва, зокрема, «Філософія свободи», «Про призначення людини».
Прикладом трихотомії у сфері теології та науки є праця архієпископа Луки (в миру В. Войно-Ясенецького) «Дух, душа і тіло».
Прикладами трихотомії світосприйняття є також «Психологічні типи» К. Юнга. Визначена ним ієрархія функцій психіки у кожному психотипові (головна-допоміжна-підпорядкована) представляє собою трихотомічну структуру.
Кожна людина, потрапляючи у сферу дихотомії (зіставлення, протиріччя, боротьба протилежностей, конфлікти), прагне їх розв’язки. Найчастіше люди вирішують їх моністично – шляхом заперечення або ствердження. Балансування між моністичним і дихотомічним мисленням найбільш поширене. Трихотомія світосприйняття рідко буває подарунком долі. Трихотомічне мислення не належить більшості, є менш спонтанне і вимагає більших духовних та інтелектуальних усвідомлень. Але його переваги є очевидні.
Трихотомія світосприйняття, усвідомлюючи себе, а також особливості та недоліки моністичного і дихотомічного (конфліктного) мислення (світосприйняття), бачить найширшу панораму життя, що приводить до узгодженості, домовленості, миру, співпраці, гармонії, що стає можливе у людських стосунках при урахуванні усіх трьох начал – духовного, душевного і фізичного.
Перевага трихотомії світосприйняття у питаннях усвідомлення змісту музики є очевидною, бо, усвідомлюючи ці три феномени (дух, душа, тіло) у собі, ми відповідно сприймаємо і життя, і віддзеркалення його в музиці.
Композитор Мирослав Скорик ще у 2017 р. у відгуку до книги «Ключ до слухання музики» написав: «Дане дослідження належить до тих розробок, які розвивають та утверджують закони певної методики, що сприяє формуванню засадничих положень і новому погляду на інтерпретування і прочитання музичних творів». Філософ Семен Чурюмов зазначив: «Автор вдало використовує поділ природи людини на три царини – духовну, душевну та фізичну як координатну сітку для класифікації музичної феноменології». Філософ також рекомендує книгу з ціллю слухання музики для «розширення меж сприйняття всіх планів реальності». Композитор Валентин Сильвестров, ознайомившись з книгою «Ключ до слухання музики» (2021 р.), оцінив її як фундаментальну.
Висока оцінка видатних композиторів М. Скорика, В. Сильвестрова та доктора філософії у галузі філософії й психології особистості С. Чурюмова вселяє надію, що зміст книги може викликати пізнавальний інтерес у тих, хто зацікавлений у розгадках таємниць змісту музики.
Щоб запобігти помилковому трактуванню пропонованої методики, хотілося б наголосити, що головним її завданням є, скоріш, не інтерпретація музичних творів, а допомога слухачеві в отриманні навиків визначення джерела змісту, яке закладене в самій музиці і тому можливе для прочитання. Інтерпретація ж змісту виникає після розпізнання цього джерела як наслідок і є незалежним правом самого слухача.
Хотілося б також наголосити, що подані в методиці зразки інтерпретації змісту не пропонуються як ідеал для наслідування, а лише служать слухачам для порівняння з власним баченням.
Грудень 2021 р.
__________________________________
*Книга В. Ольшевського «Ключ до слухання музики» була видана у 2017 році (Київ, «Менеджмент-ХХІ»).