8 непроминальних книг про Чорнобильську трагедію. Пам’ятаємо 35-ті роковини

Добірку книг про Чорнобиль підготувала письменниця Тетяна Белімова.

Я вчилася в другому класі звичайної київської школи, коли поруч із моїм рідним містом відбулася техногенна катастрофа, наслідки якої і досі ніхто не може спрогнозувати. Ні мої батьки, ні інші кияни, українці, прості «совєтські люди» ще багато днів нічого не знали про радіацію, яка становила смертельну загрозу для їхнього життя. Не знали правди про Чорнобиль і багато років поспіль  аж до часів —незалежної України, коли потроху завіса секретності піднялася, оголюючи страшну правду наруги над природою, некомпетентності тих, хто взялися «керувати» нею, недолугості й злочинності мілітаристського радянського режиму. Нині не проблема прочитати чи й подивитися про Чорнобильську АЕС — від заснування до трагічної дати 26 квітня 1986 року. Видано багато нон-фікшену, особливо за останні роки. Мене як літературознавицю цікавить загальний «літературний відбиток», що лишила Чорнобильська трагедія в письменстві (переважно українському) за 35 років…

1. Найбільш «мобільною» традиційно є поезія. Тут згадаємо поетичні тексти Ліни Костенко: «Атомний Вій опустив бетонні повіки», «Загидили ліси і землю занедбали…», «Летючі крони голубих дерев…», написані майже відразу по трагедії :

Атомний Вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв,—
чому ж не вас вона перековтала?!

2. Український письменник Іван Драч свого часу у вірші «Поліська легенда» (1976) оспівав створення Чорнобильської АЕС. Пізніше, 1988 року, у поемі «Чорнобильська Мадонна» Драч переосмислив власні погляди на атомну енергетику, продуковану Радянським Союзом.

Це було болюче прозріння, повернення до першовитоків, зосереджених в основних образах-символах – Мадонні, яка в ядерний вік набуває обрисів матері (вона колише у своїх руках хворе дитя – планету Земля) та українському Поліссі, що зберігає безліч пластів національної історії (безперервний ланцюжка поколінь, чия пам’ять була обірвана озвірілим атомом). Коли наука декларує своє безсилля перед своїми ж плодами, єдиним засобом протидії ядерному лихові лишається молитва і віра в диво:

Вона йде вже, прямує до тебе,
Одчинила вже двері — й тобі
Нахиляє це атомне небо
У своїй потойбічній журбі <…>
Над тобою схилилась, політик,
Чи впізнав ти цю матір — вдову?
Із мільярдом поганьблених діток
Вона долю несе світову.
Чи впізнав ти її, енергетик,
Атоммашна Величносте, ти,
Що з твоїх скороспілих абеток
Людську мову ніяк не знайти.
Лисомудрі пихаті лахудри —
Ваших внуків вона затуля:
Боса йде на вогонь кривомудрий,
Бо Вода вона є і Земля.

3. Одним із перших задокументував враження багатьох людей від чорнобильської біди Юрій Щербак. Він їздив із диктофоном у зону, зустрічався із постраждалими ліквідаторами, журналістами. Так виникла документальна повість «Чорнобиль» (1987), написана російською мовою і розрахована на масового читача Радянського Союзу. Для панорамного бачення авторові бракувало і часової відстані, й засекреченої інформації. Утім, цінність «Чорнобиля» в тому, що він зафіксував для нащадків свідчення тоді ще живих очевидців й учасників нелюдського експерименту.

4. Близьким до Щербакового «Чорнобиля» є бачення Світлани Алексієвич, нобелівської лауреатки, авторки бестселеру «Чорнобильська молитва» (1997). Матеріали для цієї книжки авторка збирала впродовж десятиліття після Чорнобильської катастрофи. Слова «зона», «ліквідатор», «біоробот», «хібакуся», зрештою, «чорнобилець» стали новою буденністю Білорусі, маленької країни, яка стала видимою на мапі Європи через техногенну катастрофу, найбільшу для ХХ століття, а може, й для людства загалом:

Ніч 26 квітня 1986 року… За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів…
Десь нагорі приймали якісь рішення, придумували секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, гнали дорогами безліч техніки, унизу – чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне — що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для почувань і не знаходили почувань для нових слів, не вміли ще висловитися, але поступово занурювалися в атмосферу нового думання, так можна визначити наш тодішній стан.

5. Довгий час складалося враження, що держава не зацікавлена в тому, щоб люди дізналися всю (!) правду про Чорнобиль — багато документів, пов’язаних із ЧАЕС розсекретили лише після Революції Гідності. Також правда полягає в тому, що перше покоління, яке пережило ядерну катастрофу, витіснило її з повсякдення і власної свідомості (треба було жити й рухатися далі!). Мабуть, саме такі чинники пояснюють ту «мовчанку» української літератури, що запанувала після роману Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття».

Яворівський не міг оперувати дійсними фактами, але з прозорливістю художника відчув недомовлене офіційними джерелами. Письменник створив філософський роман-параболу, де в сконструйованому світі родини Мировичів розгортає візію ядерної трагедії. Одним із символом твору є коріння, що його неможливо вирвати із землі, а отже, є надія, що воно знову проросте, дасть пагін нового життя:

«Коріння. Дебеле, жилаве коріння на пiщанiй сiльськiй дорозi. Наче йому тiсно там, пiд землею, i воно важко випручується на поверхню.
Посiчене гусеницями тракторiв, колесами возiв i вантажiвок, кимось зозла порубане сокирами i лопатами, але — живе. Пошрамоване, покручене, на свiжих ранах виступають бурульки живицi.»

6. Майже через тридцять років по ядерній катастрофі виходить друком повість Маркіяна Камиша «Оформляндія, або Прогулянка в зону» (2015). Твір демонструє нам осмислення травми другого покоління, яке народилося вже після Чорнобильської трагедії. Це постпокоління успадкувало ущербний світ із огородженою зоною відчуження і розповіді батьків-ліквідаторів. Письменник окреслює виміри постапокаліпсису не як мертвої території, а як території переродженого життя («радіаційної помийки») зі своїми законами і правилами:

І цей клятий шматок землі називається зовсім не Чорнобильщина, не Полісся, не Зона відчуження, не Заборонена Зона, а Оформляндія. Чесно, я вже не пам’ятаю скільки разів мені тут оформлювали протокол синьожупанні дяді… Я ніколи не казав міліції «прощавайте», тільки «до побачення»… Я шукав недосяжність у відлюдників і самопоселенців, на кабанячих стежках і трактах контрабандистів, у найглухіших прикордоннях Зони, у потаєних закутях Полісся – то бенефіс безгуздя і Ельдорадо дрібки ентузіастів, що страждуть відчутися Колумбами, першовідкривачами хуторів і лісництв.

7. І нарешті до 30-річчя трагедії вийшло видання, на яке ми так довго чекали — нон-фікш українського історика Сергія Плохія «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи» (спершу англійською в 2018 році, за рік в українському перекладі). Це дослідження розставило всі крапки над «і», окреслило причини, перебіг і наслідки Чорнобильської катастрофи. Найголовніший висновок ученого – вибух на Чорнобильській АЕС підірвав усю систему Радянського Союзу, став відліком кінця, фактично знаменуючи крах мілітаристського режиму.

Якщо ви ще не читали цю книжку, обов’язково поставте у свій читацький «плей-лист». Вона не просто інформативна й документально вивірена, але й дуже проста у викладі (навіть захоплива. До того ж наскрізь афористична — її буквально можна «розтягнути на цитати»:

Чорнобильська катастрофа зруйнувала пасторальний світ, який зображував Шевченко і який ще з дитинства закарбувався в пам’яті Славського (одного з батьків атомного реактора, побудованого в ЧАЕС – ТБ). Відтепер вишневі сади на Півночі України та в окремих частинах Білорусі та Росії випромінювали в атмосферу радіацію, знищуючи життя довкола.

8. Минулого року вийшло два нових видання про ядерну катастрофу в Україні: «Реактори не вибухають. Коротка історія Чорнобильської катастрофи» Катерини Міхаліциної та Станіслава Дворницького і «Квіти біля четвертого» Катерини Міхаліциної. Обидві книжки розраховані на дитячу аудиторію – третє й четверте покоління, народжене після катастрофи. І це правильно. Адже пам’ять про наше минуле — це те, що ми маємо передати у спадок наступним поколінням.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *