Проти ночі 24 серпня 2022 року відійшов у вічність видатний православний богослов, митрополит Діоклійський Калліст Вер. Про його богословську думку, спадщину, шлях до православ’я буде сказано ще багато. Але очевидним є факт: це богослов’я подиву і подяки. А його роздуми про смерть, як не дивно, сповнені надії й радості.
Довідка:
Митрополит Калліст (мирське ім’я Тімоті Вер) народився у місті Бат (Великобританія) 11 вересня 1934 року. Здобув освіту у Вестмінстерській школі та Магдален-коледжі Оксфордського університету. Англіканин від народження, 1958 року він прийняв православ’я. Довгий час провів у монастирі святого Іоанна Богослова на грецькому острові Патмос; нерідко бував у Єрусалимі та на Афоні.
У 1966 році прийняв священство і був пострижений у чернецтво з ім’ям Калліст. З цього ж року і до виходу на пенсію в 2001 році викладав православ’я в Оксфордському університеті. У 1982 році висвячений на єпископа Діоклійського, вікарія архієпископа Фіатирського та Великобританського (Константинопольський Патріархат). Після цього залишився в Оксфорді, де продовжував очолювати грецьку парафію та читати лекції в університеті. 30 березня 2007 року був зведений до митрополита.
Після виходу на пенсію владика Калліст продовжував активно публікувати свої роботи та читати лекції про православ’я. Найвідоміша книга владики Калліста – The Orthodox Church («Православна Церква») – вийшла друком у 1963 році, ще до прийняття ним священства та чернецтва. Згодом неодноразово перевидавалася багатьма мовами, у тому числі українською.
Калліст Вер багато думав про феномен смерті у богословському ключі. Бібліотека NewLib вже ділилася з нашими читачами його думками (публікація за книгою «Внутрішнє Цаство»). Пропонуємо ще кілька думок владики про смерть із цієї ж книги.
***
Людське існування можна порівняти з книгою. Більшість людей розглядає своє земне життя як справжній текст, головну оповідь, і вважають прийдешнє життя — якщо, звичайно, вони у нього вірять — не більше, ніж додатком. Але справжнє християнське ставлення зовсім інше: наше теперішнє життя — не більше, ніж передмова, вступ, тоді як саме прийдешнє життя становить головну оповідь. Момент смерті означає не закінчення книги, а початок першої частини.
Про завершальну точку — а, по суті, початкову — слід сказати дві речі, які є настільки очевидними, що про них легко забувають. По-перше, смерть — невідворотний і певний факт; по-друге, смерть — це таїна. Це означає, що нам треба сприймати грядущу смерть з протилежними почуттями: зі спокійним реалізмом та зі смиренним трепетом.
Щоразу, засинаючи вночі, ми передчуваємо смерть; щоразу, прокидаючись наступного ранку, — начебто постаємо з мертвих… Можливо, наша остаточна смерть буде таким самим відродженням — засинанням, після якого настане пробудження. Ми не боїмося засинати щоночі, бо знаємо, що наступного ранку знову прокинемося. Хіба ми не можемо з такою ж довірою поринути в наш смертний сон? Хіба не можемо очікувати пробудитися створеними заново для вічності?
Ми вбачаємо у смерті неприродність, ненормальність, протилежність передвічному задуму Творця, тому сахаємось від неї з горем і розпачем. Але ми також вбачаємо у ній вияв Божої волі, благословення, а не покарання. Це втеча від безвиході, акт милосердя, шлях до нашого перевтілення… Саме за допомогою тілесної смерті Господь повертає додому Своє дитя. По той бік розділення в смерті душі й тіла ми вбачаємо їх майбутнє возз’єднання в останньому воскресінні.