Про віру та її значення в сучасну секулярну добу розмірковує у своїй книзі «Богослов’я у постхристиянському світі» англійський богослов Джошуа Серль.
На думку богослова віра має виконати «роль провідника, що виводить людей з екзистенційної пустелі постмодерної культури». Джошуа Серль вважає, що християнська віра неможлива без місії і учнівства; пояснює, чим істинна віра відрізняється від фундаменталістської і чому вона має пройти крізь пустелю відчаю і радикального сумніву.
Пропонуємо нашим читачам ТОП 5+1 цитат про віру з книги Джошуа Серля «Богослов’я у постхристиянському світі».
***
Віра – це й Божий дар, і відповідь людини на прояви божественної благодаті.
с. 54.
Віра – це не втішливе неясне запевнення, що все буде добре; істинна віра є радше доторком до порожнечі, радикальним утвердженням життя посеред буяння ворожості.
с. 116.
Шлях до істини та рішучого утвердження життя проходить крізь радикальний сумнів, відчай і навіть смерть. Віра, яка зрештою постає з вогню відчаю та спустошення, буде ще міцнішою від того, що насмілилася зазирнути в безодню.
с. 116.
Християнська віра має виконати свою роль провідника, що виводить людей з екзистенційної пустелі постмодерної культури своїм свідченням про добру звістку, що є досконаліший шлях, який веде до постійного вдоволення, тривалого насичення і життя подостатком.
с. 116.
Із погляду богослов’я постхристиянського світу, християнська віра є немислимою без місії та учнівства. Християнська віра без місійних прагнень вироджується в сектантську ментальність, самовдоволеність і приватну побожність, яка зводить Євангелію до самопомочі заради особистого комфорту та щастя. Постхристиянський світ вимагає не самовдоволення, а місійного самоусвідомлення християнської спільноти, яке спонукає до невтомної солідарності зі світом із його болем і стражданням.
с. 132-133.
Істинна віра веде до глибини, до краси життя й до розширення наших горизонтів співчуття; фундаменталістська віра, навпаки, веде до поверхової відданості догматичній системі, яка підриває життя і зменшує спроможність людини любити.
с. 197.