Оля Гнатюк – знана польська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури. У Польщі Оля Гнатюк видала збірки поезії Ігоря Калинця, Василя Голобородька, есе та повісті Юрія Андруховича, «Історію України» Наталії Яковенко.
Її книга «Відвага і страх» отримала Гран-прі на Форумі видавців у Львові (2015) і мала багато перевидань. Про цю книжку, а також про своє розуміння явищ російської імперськості та російської ідентичності, пристосуванства та виходу за межі зону комфорту заради прогресу, вибору життєвого шляху та доленосних ризиків авторка поділилася під час бесіди на UKRLIFE.TV.
До дня народження видатної дослідниці ми пропонуємо читачам бібліотеки NewLib ТОП-5 уривків із цієї бесіди.
Розшифрування тексту розмови зробив український ПЕН-клуб.
***
ПЕН-клуб – це не тільки літературна організація… Це не просто спілка, яка об’єднує за професійними інтересами певне коло людей. А передовсім це спільнота, яка об’єднана навколо певних цінностей. Основна з цих цінностей – це свобода слова, свобода творчості. Потреба захищати цю свободу творчості. Ясно, що не за будь-яких умов, бо ми розуміємо, що є певні межі цієї свободи творчості, і цією межею є відповідальність митця чи літератора, чи будь-якого творця перед суспільством взагалі. Це завжди є питання свободи і відповідальності. Свободи і певного обмеження цієї свободи. Але в будь-якому разі, коли держава зазіхає на свободу без підстав, то доводиться виступати на захист свободи слова, захищати людину.
Навіть в найгірші часи завжди людина має можливість давати свідчення. Свідчення своєю поставою, своїм життям, не обов’язково втрачаючи задля цього життя, – просто давати певний приклад. Це вже кому що дано, у кого є яка можливість, але завжди можна давати інший приклад. Коли всі божеволіють, нам своє робити.
Я філолог за освітою. Вікна відкриваються з мовами. Чим більше мов людина знає, тим краще вона орієнтується в цьому світі. Дуже часто в імперських народів буває такий синдром, що вони не хочуть знати інших мов. Недаремно українець прекрасно розуміє білоруса чи легко порозуміється з поляком, а росіянин не може зрозуміти української мови. Тобто, це саме той характерний синдром імперськості. Перший крок – це вийти поза це зачароване коло однієї мови, однієї культури, і «найкращої у світі великої російської культури». Вона цікава, але цікава, як і інші культури. Світ клином не зійшовся на російській культурі. Наскільки довго людина буде дивитись “А что там в Москве?”, настільки довго вона не позбудеться цієї імперської залежності. Якщо людина цікавиться світом, а не зациклюється на одному напрямку.
Чим більше їздити в інші країни, набувати досвіду і повертатися, – тим краще. Існує дуже цікава тенденція: найбільш негативно налаштованими до того чи іншого ладу, найбільшими євроскептиками чи прихильниками Дональда Трампа, є люди, які щойно прибули до цієї країни, щойно здобули право і просто виштовхують поза межі цього права тих, які вже наступають на п’яти. Тут спрацьовує механізм самозахисту серед тих «неофітів», новоприбулих, свіжоспечених громадян. Але я думаю, що люди, які постійно є такими маятниками, постійно їдуть, повертаються, набираються досвіду, десь передають свій український досвід, поза межами України, а в Україну транслюють інший досвід, – такі люди твердо ступають по землі, попри те, що переважно “літають”, але вони більше схильні до раціональних оцінок і менше – до відносної депривації: відчуття упослідженості внаслідок гаданої чи дійсної втрати давнього соціального статусу.
Є таке польське прислів’я: “Чим шкаралупка замолоду просякне, тим і на старість вона віддає”. Я так нашвидку переклала це прислів’я, але це так і не так. Людина не народжується з чітко визначеним шляхом, це фаталізм. Ми тому є людьми, що маємо вільну волю і здатні мінятися. Наша ідентичність – у постійному розвитку, у постійній зміні. Тобто, питання ідентичності – це питання роботи над собою.