Три ідеї мудрості від Павла Смицнюка: дар, смирення та повнота

Що таке мудрість і як вона поєднується із сьогоднішніми викликами — запитала редакція Нової бібліотеки Софії у богослова Павла Смицнюка, директора Інституту екуменічних студій Українського католицького університету (УКУ).

Провівши на запит редакції наукову розвідку, науковець проаналізував п’ять текстів про мудрість — від перших десятиліть нашої ери і до двотисячних років, надавши ці цитати для колекції бібліотеки. Павло обрав вислів про мудрість з Послання апостола Якова (1:5) ; міркування митрополита Андрея Шептицького (книга «Божа Мудрість») на апостольські слова ; молитву святого Єфрема Сирійського та рефлексії на неї від Блаженнішого Любомира Гузара (з книги Антуана Аржаковського «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром») та цитату з твору Андрея Шептицького «Дар П’ятдесятниці» .

У своїй розвідці, яку Павло представив на семінарі «Джерела мудрості та єдності в розмаїтті», він вивів три ідеї про мудрість:

• мудрість є даром, і ніхто не може претендувати на те, що нею володіє;
• покора дозволяє християнам бачити, що Божа мудрість сягає поза кордони церкви, в секулярний світ;
• мудрість — це бачити речі цілісно, холістично.

Перша ідея: мудрість як дар
Перша ідея: мудрість є даром, і ніхто не може претендувати на те, що нею володіє. В цьому є великий урок і для українських конфесій, і для держави. Нам потрібно покірно визнати, що ми є обмеженими і потребуємо інших, один одного, щоби постати в мудрості. У короткій історії незалежності нашої держави були випадки, коли окремі конфесії насмілювалися говорити від імені мудрості, від імені Божого і засуджувати інших. Дехто піддавався спокусі уникати спілкування з іншими, ігнорував їх. Деколи церкви вказували державі, що робити. Деколи навпаки — держава патерналістськи казала церквам, як вони мають жити, що їм можна робити, що ні. Ми були свідками того, коли один з гравців вважав себе мудрим, софійним, а решту — немудрими.

Думка, яка об’єднує вислови апостола Якова, Єфрема Сирина і слова Андрея Шептицького та Любомира Гузара, підкреслює, що мудрість і покора — це синоніми. Коли мудрість не є смиренною, вона є чим завгодно, тільки не мудрістю.

Ю.Габермас каже, що покірний, смиренний підхід християнського богослов’я може служити моделлю для адекватнішого сприйняття держави і політичної теорії. Переклавши це на мову політики, він підкреслює, що демократичний процес є навчальний процес, який часто блокується недостатнім відчуттям того, що нам чогось бракує і що ще можливо рухатися вперед. Габермас каже, що будь-яка демократична конституція є і залишається проєктом. Покора має бути у всіх. А також розуміння, що ми є тільки частиною проєкту. Звичайно, церква не може навчити державу сприймати себе як проєкт, якщо сама себе не сприймає такою.

Книга Іова є книгою про обмежене розуміння. Славой Жижек називає її першою критикою ідеології. Ідеологія ж розуміється як щось, що дає прості відповіді на складні питання. В контексті бібліотеки ідея покори є дуже важливою. Талеб у своїй книзі “Чорний лебідь” цитує Умберто Еко: важливими є не ті книги, які ти прочитав, а ті, яких ти не читав, тому що вони показують, наскільки твої знання є обмеженими. Тому моє побажання Новій бібліотеці Софії (Премудрості), щоб там була максимальна кількість книг, стільки книг, що ми ніколи не прочитаємо… Тільки тоді ми зможемо бути максимально покірними, а не підніматися в гордині від того, що ми перечитали всі книги.

Друга ідея: мудрість як смирення
Друга ідея: покора дозволяє християнам бачити, що Божа мудрість сягає поза кордони церкви. Андрей Шептицький каже, що премудрість сягає так «широко, як широко розливається Божий Дух на людство». І деколи здається, що церковні дебати про канонічність/неканонічність, тисячолітня богословська дискусія про кордони церкви відволікають християн від погляду на те, що Божа мудрість теж діє і в секулярному світі. Ми деколи дивимося скоса на секулярний світ, особливо на те, що ми називаємо модерністю. Власне, Шептицький дозволяє нам глянути на світ як на місце об’явлення ідеї Божої мудрості.

Розмірковуючи про наслідки посткостянтинівської секуляризації церкви, Володимир Соловйов каже: чи можемо ми, дивлячись на всі проблеми церкви, коли вона не завжди хоче слідувати Христу, бачити Духа Божого в секулярному світі? І відповідає, що соціальний прогрес попередніх століть, скасування катувань, релігійна терпимість, прогрес справедливості — усе це є справою Святого Духу, яка діялася у світському суспільстві. «Якщо християни за іменем деколи зраджували мету Христа і зруйнували б її, як тільки могли, тоді чому не можуть ті, що не є християнами за іменем, і ті, хто зрікся Христа, словом служити імені Христа. В Євангелії ми читаємо про двох синів. Один каже: «Я піду», — і не йде. Інший каже: «Я не піду», — і пішов. Хто з цих двох виконав волю батька?»

Урок, який ми можемо з цього взяти, — це те, що церква повинна бути готовою, здатною розпізнавати мудрість поза власними інституційними кордонами. Бути мудрим — це вміти бачити Софію не тільки у храмі, а й поза храмом.

Третя ідея: мудрість як повнота
Третя ідея про те, що мудрість — це бачити речі цілісно, холістично. Блаженніший Любомир Гузар каже, що Бог «бачить речі цілісно, знаючи кожну деталь». Він також каже, що сьогодні нам бракує такого цілісного погляду, нам потрібно глибшого і ширшого способу думання, ніж раціоналізм чи просвітлення.

Гадаю, що такого цілісного підходу бракує всім: і церквам, і урядам, і академічним інституціям. І проєкт Нової бібліотеки, можливо, є кроком до цього більш цілісного підходу до справ. Тому що в нас є спокуса відділяти релігійне від світського, економіку від етики, любов від природи, естетику від богослов’я… Прийшов час розбиту вазу нашого життя склеювати назад, не по-шарлатанськи роблячи вінегрет з дискурсів, але по-софійному, щоб від цього збагатилися всі сфери життя.

Одним із таких заперечень цілісності є редукція християнства до обрядовості та етики, ніби Христос прийшов на землю для того, щоби принести новий культ і закон, а не відмінити культ і закон як такий. Тому ця софійність, цілісність дуже потрібна церквам і в Україні, і за кордоном, яким варто навчитися сприймати всю повноту людського існування як сферу, де діє Божа премудрість.