Відмова від життя вбиває швидше за страшну хворобу: дев’ять порад, як діяти у безпорадній ситуації

Більшість людей свідомо уникають тему смерті. Хтось вважає, що занадто молодий, щоб про таке думати чи говорити. Хтось вважає, що не треба себе травмувати такими темами, поки здоровий. Але смерть постійно десь поруч і їй байдуже, що ми там собі думаємо.

Коли ми стикаємося із незнайомою шокуючою ситуацією, наприклад, з невиліковною хворобою, перед нами постає безліч питань: яку допомогу, окрім фінансової, можна запропонувати людині, що опікується важкохворим родичем?.. як правильно підтримати людину, яка втратила когось із рідних, щоб її не образити і не роз’ятрити рану?.. як люди можуть відреагувати на Ваші слова і як Вам краще себе поводити?.. як пережити власне горе?..

На ці зовсім непрості питання намгається дати відповідь авторка книги «Зовсім не страшна книга. Про життя, смерть і все, що поміж ними» Анастасія Леухіна. Знайомимо наших читачів із деякими її думками і порадами, що допоможуть підготуватися до важких моментів, дадуть сили і надію, зміцнять віру в те, що життя триває навіть у хвилини розпачу та болю.

***

Ми — суспільство, друзі, родичі — дуже часто позбавляємо людину суб’єктності та починаємо вирішувати, що для неї краще, щойно дізнаємося про її діагноз. Проте смертельний діагноз не може позбавити людину сили керувати своїм життям! Навіть якщо сили зовсім мало.

с. 54.

Не примушуйте хворого щось робити тільки тому, що вам тривожно. Не змушуйте його проходити через нескінченну кількість болючих процедур, ефективність яких прямує до нуля, тільки щоб заспокоїти свою совість — от, бачите, я роблю все, що можу. Запитайте у нього, чого хоче він. У такій ситуації ваша думка другорядна. Ви можете вмовляти, просити, переконувати, але не ставтеся до хворого як до «шматка м’яса». Це його вибір, не ваш.

с. 70.

Формула мого життя така: якщо є секунда, яку я можу прожити, — я проживу її і не здамся. І ця формула мене ще жодного разу не підводила.

с. 86.

Відмова від життя вбиває швидше за страшну хворобу.

c. 104.

Замкнутість та нещирість — погані соратники у важкі часи, а відверті, хоч і непрості розмови допомагають ухвалювати вдалі рішення, переформатовувати життя та налагоджувати взаємини.

с. 108.

Проговорюючи страхи і переживання вголос, ословлюючи емоції, ми ніби приборкуємо їх, легше приймаємо реальність. Відвертість, хай як це буває непросто, дуже зближує і полегшує життя.

с. 137.

Якщо боїтеся сказати зайве — ОБІЙМІТЬ. Якщо боїтеся обійняти, запитайте: «Можна я тебе обійму?». Пишіть, дзвоніть, кажіть, що відчуваєте, що поділяєте біль, що вам також болить, підтримуйте. Це важливо. Дуже… Інакше біль вислизає, притуплюється, але не зникає. А це вже — загроза панічних атак, істерик та самознищення.

с. 154.

Людина повинна мати можливість і простір для ухвалення рішень, повинна давати дозвіл на будь-які дії, пов’язані з нею, бо це все-таки її тіло і її життя. Хворі дуже важко сприймають втрату контролю над своїм життям, викликану діагнозом, болем, стресом та іншими неприємними речами, пов’язаними з фізичними та психологічними змінами.

с. 166.

Незважаючи на діагноз, у людині до останнього найважливішою залишається сама людина. Тільки для багатьох — і медиків, і близьких —  діазноз, на жаль, її заступає, і вони щораз більше взаємодіють саме з ним. Але попри всі медичні процедури, нові виклики і майже постійне буття на межі, варто намагатися ловити кожен вдалий день, годину, мить. Робити необхідні й дуже практичні речі, проте не забувати й про задоволення, улюблені дрібнички, спільні приємнощі. Не відкладати на завтра ту радість, яку можете пережити сьогодні. Бо завтра — штука дуже непевна.

с. 82.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *