Віра і жертва – нероздільні, бо є природним опертям одна для одної. Без віри жертва стає катуванням, де головна особа – кат. Підтвердженням цього є «стокгольмський синдром», коли жертва починає любити свого ката – центральну фігуру у їхніх стосунках. Коли ж є віра, жертва стає свідченням, де головна особа – та, що заради правди добровільно іде на муки. Так само й віра утверджується саме тоді, коли людина в той чи інший спосіб жертвує собою. Чи не тому до Революції Гідності борсались ми у щораз більшому моральному багні, що жертва для нас була глупотою, а віра – респектабельною демонстрацією показного благочестя?
Мирослав Маринович. Дисиденти. Антологія текстів. — с. 573.