Вісім кроків у подоланні травми: як перетворити біль і провину на відповідальність

Український переклад книги професорки гуманітарних наук, докторки філософії Кеті Карут «Почути травму. Розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних досвідів» вийшов друком у 2017 році. До книги увійшли інтерв’ю, які американська дослідниця взяла у провідних спеціалістів із теорії та лікування травми.

Наше суспільство під впливом багатьох сучасних викликів, зокрема й російсько-української війни, осмислює тему травм та шукає шляхів їхнього зцілення на різних діалогових майданчиках. Це, зокрема, соціальні, волонтерські, миротворчі проєкти, як, наприклад, «Діагноз: Війна». Кураторка цього проєкту, соціологиня Анна Прохорова зробила добірку цитат із важливої для подолання травм сучасного українського суспільства книги, які ми пропонуємо читачам NewLib.

Травму можна переживати принаймні у два способи: як пам’ять, яку людина не може засвоїти в межах свого власного досвіду, і як катастрофічне знання, яке неможливо передати іншим.

Кеті Карут

Коли хтось стає свідком смерті людей, це насправді і є процесом перетворення на того, хто вижив, і свідчення є вкрай важливим для їхнього досвіду. Почати слід з того, що свідчення є важливим, адже воно є ключем до того, що людина дуже швидко починає сприймати як власну відповідальність в якості того, хто вижив… Ті, хто вижили, можуть звинувачувати себе чи відчувати те, що ми називаємо провиною… Але людина, доносячи до інших свідчення, певною мірою перетворює біль і провину на відповідальність, і це відчуття відповідальності має неймовірну терапевтичну цінність. Воно є надзвичайно цінним для суспільства і терапевтичним для кожного з уцілілих.

Роберт Джей Ліфтон, психіатр

Певним чином потреба свідчити нагадує інстинкт. Є нагальна необхідність розібратися з власним досвідом, надати йому форму, реалізувати його — наче у процесі народження чогось нового. А в тих, хто вижили, точно є потреба це робити. Їм необхідні сприятливі обставини — цілковито зацікавлений слухач, який надасть їм змогу виговоритися.

…Свідчення є загоєнням рани шляхом оформлення і надання обрисів розрізненому досвіду, загоєнням шляхом зведення таких розрізнених фрагментів у єдине ціле.

Дорі Лауб, психоаналітик

Люди не хочуть забагато чути про досвід тих, хто живе зі СНІДом, з різних, іноді складних причин. Хворі люди часто хочуть мати змогу поговорити про цей досвід: про те, як вони ходять до лікарні, сидять у приймальні, про свої симптоми, про те, що відбувається з їхнім тілом, які ліки вони приймають. Здебільшого важко знайти когось, хто б волів це вислуховувати.

Лора Пінксі, психотерапевтка

Люди приходять до психотерапевта не лише через страх і жахіття, але також через сором. Наприклад, уявіть собі хлопця, який під час війни бачив, як убили його товариша, й почувається винним: «Я мав зробити більше, але я боявся: в останню мить я не залишився біля нього, щоб урятувати його тіло, – я утік». І з цим асоціюється почуття сорому. Він не просто думає: «Я мав врятувати його тіло, але не врятував», — це було б провиною. Але він також думає: «Я боягуз», — а це вже сором.
…незалежно від того, чи говорите ви про бойові дії, чи про ґендернообумовлене насильство, йдеться про речі, за які людям дуже соромно. І сором, якщо завгодно, — це сигнал, так само, як і страх. З тією лише відмінністю, що це сигнал не небезпеки, а радше чогось у соціальних зв’язках, що пішло не так, чогось, що ставить під загрозу стосунки, які для людини є важливими.

Джудіт Герман, психіаторка

Травма не є просто результатом того факту, що трапилося щось погане, тому що погане відбувається постійно. Проблемою є те, що під час травми ви перевантажені досвідом — не можете зібрати його докупи… Оскільки інтегративна функція мозку не спрацювала (відбитки залишилися на якихось інших рівнях), тому те, що відбулося, не склалося в одну картинку.

Бессель ван дер Кольк, психіатр

Травму зазвичай визначають як досвід, що не був до кінця пережитий, що опирається усвідомленню або ховається від свідомості.

Джеффрі Гартман, теоретик літератури

Елі Візель в одному зі своїх есеїв каже: «Коли б мої історії міг написати хтось інший, я б не писав їх. Я написав їх, аби дати свідчення. Моя роль — це роль свідка. Не розповісти або розповісти іншу історію — означало б стати клятвопорушником». Елі Візель пережив Голокост і в літературній творчості він намагається засвідчити нову, сучасну функцію літератури. Сьогодні з’являється все більше письменників, які вбачають свою роль у засвідченні історичних подій, несправедливостей чи катастроф, що, як вони вважають, варті того, щоб привернути увагу та бути проаналізованими… Людина може свідчити перед судом у прямому сенсі, але письменники також свідчать перед судом історії, що зазвичай є також і судом майбутнього перед нащадками.

Шошана Фельман, літературна критикиня

«Діагноз: Війна» є спільним проєктом партнера НьюЛіб видавництва «Дух і літера» та Української асоціації військової медицини, підтриманий Українським культурним фондом.

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на telegram
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin
Поділитися на email
Поділитися на print

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *