Людина живе на землі, її доля – це доля минущої тварі, проте щось у ній неодмінно виходить за межі земних обріїв, нестримно тягнеться до вічності.
Людина найбільшою мірою виявляє свій потенціал, коли цілковито усвідомлює, що саме її оточує, її обставини.
Людина – це істота, що говорить про світ свого існування, а світ існування людини – це світ, про який говорить людина.
Людина сприймається як істота зв’язків. Її людськість коріниться радше у зв’язках, у яких звершується життя.
Людина є істотою, здатною до самовитлумачення, і ресурси, до яких він або вона звертаються задля витлумачення, визначають їхню культуру.
Людина є чимось більшим за те, що вона сама з себе робить. Кожна людина живе милістю нового початку, дарунком пробачення.
